Конфлікт навколо Нагірного Карабаху триває кілька десятиліть, і весь цей час заклики до миру оберталися для вірмен й азербайджанців переслідуваннями і звинуваченнями у зраді з боку співвітчизників.

Але активісти продовжували знімати фільми та організовувати зустрічі, щоб підштовхнути людей до розмови про спільну трагічну історію. Нова війна змусила переможців і переможених помінятись місцями і знищила те мале, чого вдалося досягти "неозброєним миротворцям", пише ВВС у своєму матеріалі.

Розпал першої Карабаської війни. З фронту в Баку привозять труну з солдатом. Але сталася помилка: солдат - вірменин, і його привезли в Азербайджан за старою адресою, де він жив до війни. Герої фільму вирішують поховати солдата в Грузії - на знак миру.

Так починається відома по обидва боки конфлікту короткометражна трагікомедія "Все на краще". Її зняли в Азербайджані в 1997 році, за три роки після того, як Баку зазнав нищівної поразки, втративши не лише Нагірний Карабах, але й прилеглі до нього райони. Переможена сторона випустила фільм, що закликає до миру. Стрічку зняв відомий азербайджанський режисер Вагіф Мустафаєв, ролі виконали головні актори країни.

Майже 30 років вірмени й азербайджанці зустрічалися на нейтральній території, щоб поговорити про мир і поділитися болем. Вони знімали спільні фільми, робили дослідження, писали статті - але їхні зусилля не зблизили народи і не зупинили другу війну.

Миротворці в екзилі

"Хотілося зрозуміти, чому люди ненавидять одне одного, і чи можна щось зробити, щоб це змінити", - пояснює своє бажання займатись миротворчими проєктами 37-річна азербайджанка Арзу Гейбулла. Почала вона з журналістики у 2009 році - написала репортаж разом з вірменським колегою з грузинського селища, де мирно співіснують вірмени й азербайджанці.

У 2013 році, живучи на два міста - Баку і Стамбул, вона почала писати для вірменсько-турецької газети "Агос" - зокрема і про Нагірний Карабах - і стала одним з головних об'єктів нападок з боку азербайджанських ЗМІ та цькування у соцмережах. Її звинувачували в зраді й "космополітизмі", писали, що для неї "немає нічого святого".

Вже за рік вона була змушена остаточно переїхати до Туреччини - влітку 2014-го Азербайджаном прокотилася хвиля арештів правозахисників і журналістів, значно посилили правила отримання іноземних грантів, а неурядові організації почали закриватися.

"Я не була в Азербайджані відтоді, як проти мене почалася кампанія, - згадує Арзу. - Жодних кримінальних справ проти мене не було, але повідомлення, які я отримувала від друзів у Баку, свідчили, що вони [влада] могли готувати щось".

Того ж року з Єревана довелося виїхати вірменину Георгію Ваняну. Заснований ним "Кавказький центр миротворчих ініціатив" організовував зустрічі вірмен і азербайджанців, за це Ваняну надсилали анонімні погрози і цькували в соцмережах, називаючи зрадником й іноземним агентом. Групи націоналістів і місцева влада в різний час зривали його спроби провести фестиваль азербайджанських фільмів у Вірменії.

Шість років тому Ванян закрив свій центр і переїхав у будинок в горах - з нього неозброєним оком видно азербайджанське село. "Я поїхав у 2014 році, в розпал репресій проти мене особисто і нашої організації, коли мене всіляко змушували [виїхати], - розповідає він. - Почав займатися пасажирськими перевезеннями в Грузію, простіше кажучи, шоферувати. Живу як відлюдник, але не почуваюся відлюдником".

За кілька днів до закінчення нової війни він написав відкритого листа прем'єр-міністру Вірменії із закликом припинити бойові дії і почати діалог з Азербайджаном. За словами Ваняна, після цього до нього прийшли поліцейські з вимогою видалити допис у Facebook і сплатити штраф за критику дій влади в умовах воєнного стану.

Ім'я Арзу Гейбулли в Азербайджані також згадали під час останньої війни: в публікації на одному з азербайджанських сайтів її звинувачували в ненависті до власного народу, дружбі з етнічними вірменами та поширенні інформації про те, що Азербайджан нібито використовував у війні сирійських найманців.

"Це призвело до нової хвилі ненависті й погроз, мені почали писати в соцмережах, - каже Арзу. - Коли я закрила загальний доступ до свого Instagram, то побачила, що в мене тисяча запитів, повідомлення писали у Facebook і Twitter. Був справжній наплив. І комусь щось пояснювати після цього напливу було неможливо".

У грудні на її захист висловилась Рада Європи.

"Я бачу, як глибоко люди вміють ненавидіти і як легко навести на когось приціл, - каже Арзу Гейбулла. - Одного слова вистачить, щоб хтось почав вказувати на тебе пальцем, і після цього пальцем вказують всі, і їм абсолютно байдуже до того, що ти думаєш".

"Правда - у війні"

Перша війна в Нагірному Карабасі - регіоні, населеному переважно вірменами в складі Азербайджану, - почалася у 1991-1992 роках. Їй передували запеклі суперечки про статус автономії після розпаду СРСР і вигнання етнічних вірмен і азербайджанців, що жили "не в своїй" республіці.

Георгій Ванян, який тоді мріяв стати театральним режисером, згадує, як відчув "прозріння", спостерігаючи, як рух за незалежність радянських республік перетворюється на етнічний розбрат.

Тоді він написав свою першу статтю, виступивши проти зростання конфлікту. "Дуже добре пам'ятаю реакцію моїх батьків і старших товаришів: ти все правильно кажеш, але зараз про це не можна говорити публічно, - згадує Ванян. - Не забуду ніколи кинуту ніби ненароком репліку корифея національного театру і кіно: ну що, брате, статейки пишеш ... Зараз воювати треба, правда - у війні".

Перша війна тривала понад два роки і забрала більш як 15 тисяч життів. Баку втратив контроль не лише над Карабахом, але й над сімома прилеглими до нього районами. 

Майже 30 років по тому в зоні зіткнення тривала стрілянина, гинули військові й цивільні. Уряди країн по обидва боки звинувачували одне одного в етнічних чистках, заперечуючи будь-яку відповідальність за злочини своїх народів, і сприяли поширенню теорій змови, що міфами зміцнювались у свідомості людей. Конструктивних мирних переговорів не було, а рідкі зустрічі лідерів країн закінчувались суперечками про те, чий народ давніший.

"Тоді здавалося, що в мене повно часу, я розберуся з усім цим і повернуся в театр", - згадує початок 1990-х Георгій Ванян. В театр повернутися не вийшло: у 2002 році він відкрив "Кавказький центр миротворчих ініціатив" і присвятив себе спробам зблизити народи.

Закрита каста

"Насправді питання миротворення в цьому конфлікті впиралося у просте спілкування між людьми", - каже вірменський журналіст Марк Григорян.

Для нього миротворення переважно було приводом зустрітися за вином зі старими друзями. Журналісти, письменники й активісти з інших професій зустрічалися в нейтральних країнах - найчастіше в Грузії - і обговорювали спільні проєкти. Вечорами гуляли містом - наприклад, вулицею Шардена в старому Тбілісі, заходили в улюблений ресторан і обговорювали Карабах.

"Політики не давали людям спілкуватися 30 років. І з'ясувалося, що люди все одно підтримували зв'язки: і патріоти-вірмени, і патріоти-азербайджанці можуть спілкуватися між собою, - розповідає Григорян. - Це миротворення було спробою триматись за якусь ниточку спілкування, обмінюватись думками, а не лаятись в соцмережах. Ця ниточка підтримувала те спільне, що є в нас: адже зовсім не обов'язково, щоб вірмени і азербайджанці постійно говорили тільки про конфлікт і сперечались про те, кому належить долма".

Фінансували ці зустрічі й проєкти найчастіше іноземні некомерційні організації або уряди західних країн - звідси, з-поміж іншого, і ярлик "іноземний агент", котрий вішали на учасників.

На гранти від США і європейських урядів працює і організація Imagine Dialogue, з якою співпрацювала Арзу Гейбулла. Їхні головні проєкти стосувались спільного обговорення історії: вірмен і азербайджанців запрошували на семінари і на місці повідомляли, що ті кілька днів, що тривають семінари, вони житимуть разом - попарно.

Серед учасників зустрічей були ті, хто добре пам'ятав війну, і прогнозувати реакцію людей на складні теми було неможливо.

Але, як каже Арзу, на її практиці серйозних ексцесів не було. "Ми не намагалися створити розуміння [конфлікту] абсолютно у всіх, але троє-п'ятеро учасників, які почули і зрозуміли іншу сторону, це вже успіх, - розмірковує вона. - Була якось програма для журналістів - ми здивувались, як вони себе показали, але, повернувшись до своїх країн, вони продовжували ту саму риторику. Ми почувались ніяково ... обдуреними".

Через відсутність державної підтримки у миротворчих організацій не було і не могло бути виходу на широку аудиторію, і зацікавлені в цьому люди ставали "закритою кастою", вважає азербайджанський соціолог Сергій Румянцев, який брав участь в миротворчих проєктах з 2005 року.

"Миротворчі проєкти охоплювали дуже малу частину населення і ніколи не були масовими, - підтверджує Арзу Гейбулла. - Приїздили люди, ділилися своїми історіями, їхали, а потім - не поверталися".

За словами Сергія Румянцева, держава намагалася контролювати учасників: "Усі підозрювали, що хтось потім, після зустрічі, пише доноси в держоргани".

Брати участь у таких проєктах та й просто говорити вголос про те, що ти підтримуєш мир з вірменами, наважувались далеко не всі. "На нас лежить тавро маргіналів, - каже працівник однієї з державних установ Азербайджану Керім. Він пише про свої погляди в соціальних мережах, але просив не називати його справжнє ім'я в публікації, оскільки боїться втратити роботу. - Одна справа бути маргіналом, а інша - націонал-зрадником".

Влада ніколи не була зацікавлена в цивільних миротворчих проєктах, переконаний вірменський журналіст Марк Григорян: "Для мене зрозуміло чому - тому що уряди мають один порядок денний, а миротворці - інший. Уряди націлені на дипломатичні переговори, вони не хочуть, щоб суспільство втручалося".

"Цикл безкарності"

Дипломатичні перемовини успіху не мали. Кульмінацією прагнення до реваншу з боку Баку і легковажності щодо статус-кво з боку Єревана стала друга війна, яка почалася з наступу Азербайджану 27 вересня. За 44 дні бойових дій, тільки за офіційними даними, загинуло щонайменше 6 тисяч людей. Вірменія втратила більшу частину завойованих у першу війну територій.

Підписання мирної угоди пізно ввечері 9 листопада в Баку зустріли стихійним святкуванням, що тривало весь наступний день. В Єревані ж спалахнули заворушення, прем'єр-міністра Ніколу Пашиняна звинувачували в капітуляції і називали зрадником. Переможці та переможені помінялися місцями.

Цивільні миротворці з обох сторін називають ситуацію, що склалася, дзеркальною, кажуть, що сторони "обмінялись болем". "Війна нічого не вирішує, проблема залишається - вона лише перейшла з одного боку на інший, - каже Марк Григорян. - Боюся, що одного разу проблема знову поверне нас у гарячу стадію конфлікту".

"Те, що ми бачимо зараз, ця нинішня глорифікація перемоги - це потужний ресурс легітимності, яким можна користуватись десятиліттями, - вважає бакинський соціолог Сергій Румянцев. - Він стане своєрідним інструментом в Азербайджані, як це раніше було у Вірменії".

Все те маленьке, чого громадським активістам вдалося досягти за міжвоєнні десятиліття, стерла нова війна: деякі учасники миротворчих проєктів публічно перетворилися на затятих патріотів, переможці насміхаються над переможеними, а ЗМІ наголошують на злочинах, скоєних ворогом. "Я їду в таксі й чую, як по радіо ведучий каже, що, мовляв, ніколи не забудемо і не пробачимо", - розповідає держслужбовець Керім.

Все це виливається і в соціальні мережі, де, як і до війни, вірмени і азербайджанці продовжують нагадувати одне одному про всілякі звірства.

"Одна з трагедій у вірменсько-азербайджанських відносинах - це цикл безкарності за військові злочини, що закріпився під час першої війні та вплинув на другу, - каже Лоуренс Броерс, британський дослідник Карабаського конфлікту. - Питання відповідальності загубилося у динаміці конкурентних претензій та контрпретензій - коли кожна сторона мовчить про злочини, вчинені від свого імені, або відкидає їх як "фейк-ньюз".

Обидві сторони намагаються виставити одна одну жертвою, замість того, щоб вимагати визнання відповідальності конкретних злочинців. "Ви визнаєте злочини своєї сторони не заради іншої, ви робите це для здоров'я свого суспільства, - каже Броерс. - Необхідно визнати біль іншої сторони, але при цьому взяти на себе відповідальність. Без цього приходять мовчання, табу, маніпульовані спогади і нові цикли безкарності".

Саме цим намагалася займатись організація Imagine Dialogue: вірмен і азербайджанців просили підготувати перелік важливих для них дат і подій, після чого організували спільне їхнє обговорення.

"Вони робили те, за що інші організації не бралися, - обговорювали історію конфлікту, історію обох країн, намагалися пояснити, звідки цей конфлікт взявся і чому він триває", - розповідає Арзу Гейбулла.

Тепер, каже вона, все доведеться починати з нуля: "Треба масово міняти мислення людей, пояснювати, чому не можна спілкуватися на такому рівні, спокійно дивитися на те, що хтось когось ріже у війні й казати "правильно зробили". Я не знаю, як тепер це робити ... і це спустошує". В одному вона переконана - успіху без державної підтримки не досягти.

"Образ миротворця, що працює потайки від своїх співгромадян, - безглуздий і смішний, - каже вірменський правозахисник Георгій Ванян. - Будь-який миротворчий проєкт має бути акцією, публічною акцією".

Вірменин у Баку

Але чи готові до таких публічних акцій обидві країни?

Одним з пунктів мирного договору, підписаного лідерами держав, було розблокування комунікацій - останні 30 років Вірменія та Азербайджан були відрізані одне від одного. Радянські залізничні колії іржавіли, автомобільні дороги були заміновані.

Деякі оптимісти в Баку і Єревані вважають, що відновлення сполучення між країнами допоможе налагодити спілкування між народами. Але і вони погоджуються, що на це підуть роки.

Депутат азербайджанського парламенту Расім Мусабеков вважає, що знадобиться не менше 10 років. "Треба відновлювати відносини. Вірменам потрібно відмовитись від психології реваншу, - каже він в інтерв'ю ВВС. - Але  гадаю, що і нам потрібно відійти від ейфорії перемоги і почати вибудовувати відносини, якщо ми хочемо мирного життя для себе, своїх дітей і онуків".

На запитання про те, чи готова держава допомогти громадянському суспільству в налагодженні цього спілкування, Мусабеков відповідає, що саме суспільство до цього ще не готове. Про це, на його думку, можна буде говорити тільки після розмінування і відновлення регіону, а також налагодження економічних зв'язків.

"На війні можна швидко отримати результат, а мир будують довго. Сьогодні неможливо уявити, що вірменин спокійно гулятиме в Баку, або що азербайджанець поїде на екскурсію до Єревану. Але за 10 років це стане звичайною справою, як німець, що гуляє Парижем, або француз - на прогулянці в Берліні", - переконаний депутат.

Про те, що конфлікт "далекий від врегулювання", каже і вірменська сторона, але при цьому наголошує, що до миру не готовий саме Азербайджан - через "постійні погрози президента Алієва" і "перешкоди в поверненні вірменських військовополонених".

"Вірменська сторона завжди виступала за гуманітарні контакти між громадами регіону, які мають ґрунтуватися на взаємоповазі й толерантності для зміцнення довіри між сторонами, - сказала ВВС представниця вірменського МЗС Анна Нагдалян. - Звичайно, таким програмам мають передувати відповідні передумови".

"Я тут порадився з психіатром - поховаємо його на пагорбах Грузії, на знак миру між трьома братніми народами", - каже в кінці фільму "Все на краще" місцевий божевільний. Герої везуть труну до кордону.

Вірменський правозахисник Георгій Ванян вважає, що, попри всі переваги, за ці роки фільм застарів і тепер виглядає як релікт і нагода для людей похилого віку згадати, як вірмени й азербайджанці жили разом. Режисер фільму Вагіф Мустафаєв зараз знімає переважно документальні фільми, 13 з яких - про життя колишнього президента Азербайджану Гейдара Алієва. Від коментарів ВВС він відмовився.

На YouTube фільм за 10 років зібрав трохи менш як 40 тисяч переглядів, але це одне з небагатьох місць в інтернеті, де вірмени й азербайджанці не ображають одне одного.

Ще одне таке унікальне місце - уривок з фільму "Мерзотник" того ж Вагіфа Мустафаєва. Герой грузина Мамукі Кікалейшвілі їде у бакинському метро, де місцевий вірменин Бока Давидян співає душевну любовну пісню про те, що "у всьому винні конвалії". 1988 рік, до конфліктів на Кавказі залишилося зовсім недовго.