Останній п’ятигодинний наступ російських бойовиків на позиції наших Об’єднаних сил практично нічим не відрізнявся від таких попередніх провокацій. Все та ж стрільба із заборонених мінськими угодами озброєння, з переважним використанням мінометів, гранатометів і великого калібру кулеметів.    Таке ж намагання продемонструвати активний наступ і захопити нові позиції, які тут же залишаються під зустрічними ударами. Відверто кажучи,  і наступні такі провокації нічим не відрізнятимуться, якщо на українських територіях  залишатимуться "іхтамнєти". І перш, ніж підбирати під такі провокації політичне підґрунтя (а таке, без сумніву, є!), слід звернути увагу на інший аспект, що практично ніколи не згадується ані у офіційних реляціях, ані у коментарях доморощених аналітиків.

Що маю на увазі?

Відповідаю: звичайну особливість людської психології. Нагромаджені російські бойові підрозділи, зібрані у роти-батальйони місцеві "добровольці" швидко втрачають бойовий запал і перестають дотримуватися дисципліни, якщо їх регулярно "не залучати до діла". Та ще й можуть ставити не зовсім приємні для командування питання "Для чого ми тут?" Про таку особливість знає кожен, у кого справжній бойовий досвід. А кремлівському керівництву такого досвіду не позичати. Тому і прибувають з РФ військовослужбовці на Донеччину лише для стажування чи як у відрядження, а місцеве "ополчення" регулярно кидають у бій, як це сталося сьогодні поблизу населених пунктів Новотошківське, Оріхове, Кримське, Хутір Вільний. З одного боку, у своєму баченні ніби й відповідальну справу виконують, набуваючи бойових навичок, а з іншого – воюючим і повзучим по шанцях ніколи  замислюватися над тим, чим випало займатися. Кажуть, росіяни з такою проблемою зіткнулися ще під час першої чеченської війни, коли військовослужбовці їх збройних сил не готові були воювати зі своїм народом. Ну і, зрозуміло, незабаром у Кремлі які змогли, такі і висновки зробили, виклавши у спеціальних порадниках. До речі, хто може сьогодні знайти хоча б один кремлівський вираз про "громадянську війну" на Кавказі, про яку росіяни закидають нині Україні навіть на міжнародному рівні, з усіх сил відхрещуючись від своєї причетності до обстрілів з "градів", від збиття цивільного малайзійського літака?

А тепер про вищезгадані політичні підґрунтя таких провокацій, що вартують нашим хлопцям здоров’я чи навіть життя.

Росія, заперечуючи свою причетність до таких обстрілів, намагається надати засіданню Ради безпеки ООН певного напряму, щоб якось уникнути відповідальності за своє втручання на український Донбас. Не даремно нею ініціюється скликання засідання саме зараз, коли виповнюється п’ять років з моменту підписання "Мінська-2". І не треба бути якимсь мольфаром, щоб передбачити, що саме вона пропонуватиме для обговорення. Так, обов’язково звинувачуватиме Україну у "невиконанні домовленостей", хоча і сама розуміє, що їх виконання з часом викличе таку ланцюгову реакцію, яка затьмарить всі нинішні негаразди. Але їй завжди добре, коли комусь зле. Ну, майже, завжди. Особливо після  своїх невдач на політичній арені світу. Таких, як холостий інформаційний постріл на "нормандському саміті" чи "прольот" на зимовій сесії ПАРЄ. Ну а про нещодавню Мюнхенську безпекову конференцію, де Росія намагалася бути серед перших "скрипок", інформації було більш ніж достатньо. Правду кажучи, по такій інформації можна судити, чого Росія остерігається на завтрашньому засіданні  Генеральної Асамблеї ООН. Бо тема практично відома: Росія – країна-агресор. Ясна річ, у звичному для себе стилі вона заперечуватиме, звертаючись за підтримкою до присутніх. Не виключено, що її навіть хтось і підтримає, як це вже було не раз.

Але!

За словом завжди має бути діло – справжнє і суспільнокорисне. Та щось важко пригадати протягом останніх двох десятиріч хоча б одне таке, яким Росія могла б вихвалятися. Видно, росіяни геть забули своє  колись популярне прислів’я: "Не хвались, идя на рать, а хвались идучи с рати". 

Михайло Флешар,

блогер