Ярослав Зейкан – найавторитетніший український адвокат, до думок якого дослуховується уся юридична спільнота України. Серед багатьох гучних справ, які вів цей гуру вітчизняної адвокатури – судовий процес над професором Андрієм Слюсарчуком.

Відомо, що коли Зейкан вступив у цю справу, в суто обвинувальному її ухилі відбувся злам. Першою судовою інстанцією – Сихівським судом Львова – «Доктора Пі», якого звинувачували у вбивствах, шахрайстві та підробці документів, приговорили до восьми років ув’язнення, причому львівська апеляція погодилась із таким вердиктом. Але касаційний процес у Вищому суді з кримінальних та цивільних справ Зейкан і Слюсарчук виграли із виправдальним ухилом – ухвалу апеляційного суду було скасовано, а «Доктор Пі» вийшов на свободу. Процес пішов у зворотному напрямку – апеляція погодилась із позицією касації і відмінила вирок Сихівського суду.

Для адвокатської спільноти у цій справі є цікава родзинка – Зейкан неодноразово писав і заявляв, що його роль у цьому надскладному процесі була певною мірою технічною. Адже стратегію захисту напрацював сам професор Слюсарчук.«За великим рахунком, я все робив з його подачі, – підтверджує свої слова Ярослав Павлович. –  Андрій Тихонович, не будучи юристом, все робив правильно! Єдине чого він не міг зрозуміти – чому, коли він заперечує цілком слушно і доказово, ніхто не бере того до уваги…Отже суто юридично я міг підправляти якісь деталі напрацьованих ним тактик, але в основному я слідував вибудованій ним лінії захисту. Тобто це випадок, коли у перемозі в касації, яка відмінила вирок апеляційного суду, я не можу собі приписуватизайвих заслуг».

Для самого Ярослава Зейкана процес був цікавий не тільки з юридичної точки зору. Зустріч і спілкування із професором Андрієм Слюсарчуком залишили, визнає адвокат, багато вражень. Власне, про них ми і говоримо в цьому інтерв’ю ПіК.

-Ярослав Павлович, Ви вступили у справу Слюсарчука, вже коли був винесений вирок першої інстанції і навіть апеляційний процес знаходився у заключній фазі. «Доктор Пі» був фактично засуджений і затаврований ЗМІ як видатний злочинець століття. Думка в суспільстві щодо нього була однозначною. У вас є авторитет, ім’я, але ви усе одно взялись його захищати.

-Так, мені казали, що з цією справою все однозначно зрозуміло, шансів там нема. Навіть попереджували – ти лише себе зганьбиш! Такою була загальна думка. Навіть деякі знайомі лікарі зі Львова, на мене образились за те, що я пішов таку людину захищати. Тут я маю пояснити своє ставлення. Для мене людина є людина. Я не вірю слідству, я не вірю владі, я не вірю газетам. Я навіть не вірю своєму клієнту, бо і він може сказати неправду. Але для мене надважливою є презумпція невинуватості. Поки винуватість людини не визнана вироком суду і цей вирок не вступив в законну силу, то я просто формального права не маю казати, що він винуватий. А якщо людина вважає себе невинуватою (а Слюсарчук саме на тому наполягав), тим більше адвокат мусить представляти його сторону.

Причому у цій справі, коли я тільки почав ознайомлюватись з матеріалами, стало зрозуміло, що місцеві львівські адвокати аж ніяк не збирались іти обвинувачуваному назустріч. При таких грубих процесуальних порушеннях та фабрикації матеріалів, вони фактично довели до того, що людина була незаконно засуджена. Не знаю, не можу стверджувати, чому так. Але об’єктивні дані свідчать про те, що проти Слюсарчука грають дуже потужні сили. Для мене замовність цього процесу стала очевидною дуже скоро.

– Які причини, на Вашу думку?

– Очевидно, Москва дуже боялась створення в Україні інституту мозку. Я не можу цього довести, але відчуваю, що уся історія почалась саме з Москви. Згадайте – «перша ластівка» прилетіла від газети «2000» – неприхованого рупору російського впливу. Вони вчепились у шахову гру Андрія Сюсарчука із «Рибкою», звинувачуючи його в шахрайстві, але не наводячи жодних доказів! Але, гадаю, справа була в іншому, а саме у початку наступної широкої кампанії з дискредитації його як вченого, лікаря і унікально обдарованої людини. Якщо правдою є те, що на перезахисті його дисертації були присутніми два співробітники ФСБ – а про це мені розказували люди, яким я не маю підстав не довіряти – це багато чого пояснює і прямо вказує на серйозний слід Москви. Ще раз підкреслюю – я не досліджував спеціально такі зв’язки, але мені говорили, що близький родич головного редактора «Експресу» Починка (львівської газети, яка прославилась «викриттям» Слюсарчука) у той час працював на високих посадах в Росії.

Мабуть СБУ повинно б перевіряти наявність таких зв’язків.Зокрема, стосовно «Експресу», який і поза межами теми Слюсарчука, на мій погляд робить для України багато шкоди, огульно критикуючи судову систему.

-Які ще висновки Ви для себе зробили?

-Узагалі дивного тут було багато. Починаючи з того, що коли я вступив у справу, начальник Львівського СІЗО всіляко намагався не допустити моєї зустрічі із Слюсарчуком. Просто не хотів надавати дозвіл без пояснення причин.  Дійшло до того, що мені довелось звертатися до суду з вимогою забезпечити зустріч адвоката із підзахисним, бо це є кричуще і нічим не обґрунтоване порушення. Начальник СІЗО був дуже розчарований, дізнавшись, що суд дав мені дозвіл на зустріч із своїм підзахисним і навіть піддавав сумніву законність цього дозволу. І все ж мені вдалося побачитись із професором.

– Якими були перші враження? З урахуванням того, що ви знайомились з людиною, яка, за твердженням ЗМІ, була «маніяком-зарізякою» і «дебілом-петеушником»?

– ЗМІ в цій історії займають особливе місце. І, як на мене, саме медіа винуваті в тому, що геніальну людину, лікаря, вченого було у свідомості людей перетворено на якусь жахливу потвору. Враження від першої зустрічі – Слюсарчук не був «розібраний». Він тримався і вже це було дивно для тої жахливої ситуації, у якій він перебував. Бо окрім пари людей, які усе-таки за нього стояли і вірили йому, весь світ стояв проти нього! Тавруючи термінами, про які ви щойно згадували. І це було надзвичайно важко психологічно. Важко уявити, як він зумів себе зберегти, враховуючи, що є людиною з таким особливим інтелектом та здібностями, а такі люди, як правило, є дуже вразливими. Іноді, коли він бачив, що стукається у зачинені двері, намагаючись довести свою невинуватість, він був на межі відчаю, але кожного разу знов збирався.

Враховуючи ситуацію, яка склалась навколо його особистості і те, як поводились щодо нього в ЗМІ, суді, СІЗО, загалом ту колосальну атаку, яка йшла проти нього – це є надзвичайний, унікальний випадок. Пройти таку м’ясорубку і вижити.

-У чому ви побачили особливість і специфічність інтелекту і здібностей? Яким чином ви у цьому переконались?

-Я багато про нього прочитав, продивився кілька сюжетів та телепрограм, де він демонстрував дивні речі. І, звичайно, мені було цікаво, чи таке дійсно можливо, адже у такі речі справді важко повірити. І коли ми зустрілись вперше у Львівському СІЗО, відбулось наступне – він дав мені величезний медичний фоліант (а навіть в СІЗО він постійно читав медичну літературу) і запропонував, щоб я обрав якусь сторінку та вибрав на ній слово. Після чого він вийшов, а я подумки обрав. Він повернувся і швидко знайшов сторінку, рядок і зрештою слово! Гадаю, ця демонстрація потрібна була і йому, аби між нами була довіра. Бо він тоді не вірив нікому – ані суддям, ані навіть адвокатам.

Це було СІЗО, нагадую. Ніхто не міг чогось підглянути або якось підказати. Як і у іншому випадку, коли я приніс із собою щойно надруковану свою книгу «Прямий і перехресний допит у суді». Андрій Тихонович швидко переглянув порядку 60-80 перших сторінок і потім точно цитував безпомилково з будь-якого фрагменту. Я настільки точно не пам’ятаю текст власної книги, як він завчив його за кілька хвилин!

Власне, я переконаний у його надзвичайних здібностях. Якось він зізнався, що користуючись гіпнозом, міг би швидко покинути стіни СІЗО. Але розумів, що іти йому немає куди.

Щодо його інтелектуальних можливостей – мене вразило те, що професор, не будучи юристом, абсолютно точно розумів, як треба захищатись. Як спростовувати докази обвинувачення, як і в якому контексті подавати свої. Його мозок працював, як машина – виникає ситуація і – раз! Є точне рішення! Інтелект дуже потужний, але ми не можемо це навіть об’єктивно оцінити, оскільки ті надзвичайні здібності, які в нього, безумовно є, зашкалюють для нашого розуміння. Я не психолог, не психіатр, тому не можу оцінювати це явище з наукової точки зору, але для мене, як адвоката, та й з точки зору здорового глузду – все, що він колись демонстрував, було правдою.

– Окрім специфічного спілкування адвоката з підзахисним, у вас були якісь інші, життєві розмови?

–  Звичайно. Я переконався, що він надзвичайно розвинута людина, причому у дуже багатьох аспектах. Власне, я вже згадував, як він за короткий час освоїв тонкощі юриспруденції. Звичайно, з такою пам’яттю та здатністю до аналізу професор має дуже широкий комплекс знань – і специфічних і загальних. Але його справжнє захоплення – медицина.  У цьому випадку ми мали певний контекст обговорення. Скажімо, він розмірковував про те, що нейрохірургія, якщо хірург працює дуже активно, є ризикованим напрямом, де завжди знайдеться привід для конфлікту і звинувачень. Від себе додам – внутрішнє середовище є таким, що нагадує банку з павуками, які готові за нагоди зжерти один одного. За міжнародними стандартами, смертність при деяких видах нейрохірургічних втручань складає від 60 до 90 відсотків. Отже, завжди знайдеться щось, за що можна вчепитись. Тому більшість фахівців намагається ухилитись від ризикованих операцій. Але Слюсарчук брав на себе усе, навіть безнадійні випадки.

Я маю багато друзів із науковими ступенями, талановитих, обізнаних, професійних, у тому числі лікарів. Але Андрій Слюсарчук – це щось особливе. Тому для переважної частини людей – незрозуміле явище. Той обсяг інформації, який він тримає у голові, можливості аналізу цієї інформації, засоби практичного застосування дійсно унікальні. І нищити людину із таким даром замість того, щоб дати їй можливість приносити користь – це, як на мене, злочин. Адже результатом цієї травлі було і те, що указ Президента про створення Інституту мозку не був реалізований. Зайве згадувати, наскільки потрібна Україні така наукова інституція і яку б виключну роль у ній могла б мати така особистість, як професор Слюсарчук.

– Ви переконані у його невинуватості?

– Так, я переконаний у його повній невинуватості.

– Чого більше у цьому переконанні – формально-юридичних чи суто людських мотивів?

– Я не ставив собі завдання формувати якусь позицію, включаючи особисті враження. Це правильний підхід, сповідуваний, скажімо, в американській адвокатурі. Де захисник не цікавиться, чи насправді підсудний вчинив злочин. У межах цього підходу, поза контекстом особистих вражень, мене цікавило головне – чи є у обвинувачення достатньо доказів, які б давали підстави стверджувати, що професор Слюсарчук винний у тому, в чому його звинувачують. І в цьому випадку, ознайомившись із матеріалами справи, я зрозумів, що ніякої його вини у жодному епізоді немає. І що юристи в першій інстанції просто допустили злочин. Всі! І прокурори, і судді. Починаючи з того, що звинуватили людину із абсолютно легітимними, неодноразово підтвердженими документами про освіту, винним у їхній підробці. При тому, що навіть не намагались хоч якось довести факт такої підробки. І закінчуючи тим, що жодна з експертиз не встановила зв’язку між діями Слюсарчука як хірурга і смертю пацієнтів, більше того – стверджувалось, що під час операцій усе робилось правильно, але суддя і прокурор цим аж ніяк не переймались. Отже знищували вченого і унікальну людину, яка просто чесно намагалась виконувати свій лікарський обов’язок…

Але це окрема, дуже важка і велика за обсягом тема…