“Суспільство, яке не піклується про власних військових, не заслуховує на те, щоб бути захищеним. І в цьому велика небезпека”.

Американський експерт у галузі безпеки і оборони Філіп Кербер

Одна країна Україна. Один факт збиття терористами літака Іл-76 та загибелі українських десантників. Один правовий механізм звинувачення, переслідування та покарання. Водночас, маємо дві, як не дивно, взаємовиключні кримінальні справи. Перша – зі звинувачення військового керівника у начебто недбалому ставленні до служби, друга – терористів у фактичному збитті літака. По першій справі, практично одразу висовують підозру генералу, другу розпочинають слухати лише через чотири роки…

Так, 13 серпня 2018 року у Красногвардійському районному суді
м. Дніпро було проголошено обвинувальний акт по справі збитого терористами літака Іл-76 колишньому ватажку терористичної організації “ЛНР” І.Плотницькому та двом його поплічникам, пише bondarenko.live.

Проте, звинувачення генерал-майору Назарову В.М., який на той момент був начальником штабу – першим заступником керівника АТО, висунуто
ще 18 листопада 2014 року. Це звинувачення, на думку багатьох як вітчизняних так й іноземних військових експертів та правників є неприпустимим:
“… в результаті недбалого ставлення до служби начальник штабу – перший заступник керівника АТО генерал-майор Назаров В.М. не забезпечив належної ізоляції аеродрому м. Луганська для прийняття літаків транспортної авіації
та їх захисту від ураження наземними вогневими засобами противника, не припинив діяльність незаконних збройних груп (формувань) біля аеропорту
м. Луганськ, що призвело до вчинення вказаного терористичного акту
(за наявної реальної можливості не вжито жодних заходів для запобігання вчинення терористичного акту)”.

Головне у звинуваченні в дужках. Тому, що про ймовірність ураження літаків, навіть цивільних, в зоні АТО знали усі, а головне – не Назаров
приймав рішення про здійснення перевезень транспортною авіацією. Припинення діяльності терористів рішенням одного начальника навіть високого рівня – фантазії. А стосовно того, що до терористичного акту привела не злочинна діяльність терористів, а дії інших людей – взагалі абсурд з юридичної точки зору, про що багато написано українськими правниками та експертами. Суд тому й вписав у дужки це недолуге, нічим не підтверджене пояснення звинувачення.

Не зважаючи на великий суспільний запит, особливо від військовослужбовців, наше правосуддя не змогло або не захотіло відповісти на очевидні питання, які перекреслюють чинність винесеного вироку.
Чому обвинувачувальний вирок містить таку велику кількість фальсифікацій, домислів, перекручувань показів свідків та відвертої неправди? Кому вигідно засудити генерала за злочин, якого він не скоював, та підірвати впевненість командувачів і командирів ЗСУ у законності їхніх дій із захисту Вітчизни? Перелік питань “чому” може бути дуже великим. І вони не риторичні.

Свій серед чужих, чужий серед своїх?

Щоб знищити ворога, його спершу треба викрити. Найпідступніший ворог той, якого не видно у темряві брехні. Тому потрібно знайти відповіді ще й на питання: Хто сьогодні вороги і хто друзі для ЗСУ?

Відповідно до Статуту внутрішньої служби ЗСУ військовослужбовці перебувають під захистом держави і мають усю повноту прав і свобод, закріплених Конституцією України. Причому держава гарантує військовослужбовцям правовий захист відповідно до законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів. А за віддання і виконання явно злочинного наказу (розпорядження) винні особи притягуються до відповідальності згідно із законом. Тоді чому у справі збиття терористами
Іл-76 №76777, де фігурували як посадові особи десятки людей, винуватим виявився тільки один, який на думку фахівців має найменше відношення до гибелі військовослужбовців?

Суд над генералом Назаровим не поодинокий випадок, коли військова прокуратура не викриває системні глибинні причини надзвичайних подій і катастроф, а “призначає” винуватих. Зручна позиція для прокурорів – при мінімуму зусиль, максимальний, на їх думку, результат. Щодо інтересів держави, її Збройних Сил, прав людини, то, очевидно, для них – це другорядне.

Військова прокуратура і суди, вперто не бажають дослухатись до думки тисяч офіцерів і простих людей, сотень журналістів і військових експертів з багаторічним досвідом, не мають мужності визнати свої помилки у справі Назарова. І якщо на сході країні військові тримають у руках зброю для захисту від московського ворога, то від наруги власного “українського” ворога вони беззахисні. Це породжує у військовослужбовців зневіру і справедливе роздратування.

Особливо негативно впливають такі дії прокуратури і судів на командирів (командувачів) усіх рівнів. Вони розуміють, що в умовах низької фахової компетентності прокурорів та корумпованості судів, будь-яке їх рішення може бути визнано злочинним. А власне що мають відчувати військові і добровольці, які у 2014 році в умовах політичної анархії, зрад, дезертирства на свій страх і ризик взяли відповідальність за виживання держави і нації, а сьогодні їм кажуть: А яке право ви мали застосовувати зброю в умовах АТО? А чому ви прийняли рішення на застосування військ, навіть якщо орган військового управління, який ви очолювали, не передбачений організаційною структурою ЗС України? А чому ви не попередили теракт?

Як відповідати на такі запитання? Що робити? Я направив би усіх експертів, журналістів, прокурорів, суддів, усіх хто бере на себе сміливість судити і засуджувати, на війну, на стажування в окопи, у кров і болото, холод і жару, до спраги і голоду, до страху, розпачу і болі, до справжнього військового життя. Звичайно і після цього лайно залишиться лайном, таких також багато, але залізо стане сталлю і в думках, і вчинках. Хтось прозріє, – можливо.
Дуже хочеться повірити у це.

Вердикт суду із звинуваченням генералу Назарову протиставив військових правоохоронній системі держави, яку вони ціною власного

життя і свободи захищають. Тому що, як виявилося, вона не здатна
розрізнити – де правда, де брехня, а ще гірше – де добро, а де зло. Для чого
все це робиться? Щоб ми втратили віру у справедливість, у власні сили. Перестати боротися? Що у цьому зацікавлений зовнішній ворог – зрозуміло.
А чого прагнуть “друзі”?

Хто ж так наполегливо діє проти Назарова та ЗСУ? Хто ці маніпулятори? Впевнений – долучилися власні доморощені політикани, кар’єристи чиновники різних мастей, нажаль і серед військових, брудні журналісти та “корисні ідіоти”, але то все, як кажуть, “поза екраном”.

Головний військовий прокурор вважає себе професіоналом і патріотом України, як мінімум про це свідчить патетика його промов і заяв. Він стверджує: “Ми не можемо підміняти все переконанням революційної доцільності – раз; переконаннями людей, які називають себе експертами, але такими не є – два; третє – на угоду уподобанням людей, які хочуть уже невідкладно покарати когось крайнього”. Начебто правильно сказано, але робиться з точністю до навпаки.

Потім з подивом кажуть, що: “Нас у ЗСУ дуже не люблять”. А за що вас любити, коли за вашими “правилами” (не за Законом), за дезертирство штраф у 800 грн., а за прийняття необхідних рішень для відстоювання незалежності країни – 7 років за надуманим звинуваченням. Чого варті такі слова: “Це колізія українського законодавства, яке встигає розглянути все, але не встигає в першу чергу те, потребує наша обороноздатність” – це цинізм і блюзнірство, бо не тільки наші суди, але й прокуратура роблять все навпаки.

А скільки хоча б дисциплінарних, не кажучи про кримінальні, справ відкрито проти суддів за безпідставні обвинувачувальні вироки по відношенню до військових? “Демон проти демона не свідчить, вовк вовчого м’яса не їсть” (Григорій Скоровода). Навіщо тоді стаття у кримінальному кодексі, яка передбачає відповідальність суддів за винесення завідомо неправомірного рішення?

Якщо наші прокурори і суди не чують власних офіцерів, то можливо їх можуть переконати іноземні експерти, наприклад Філіп Кербер, який щодо суду над українськими військовими зазначив: “США ніколи б не дозволили проводити подібні публічні судові переслідування офіцерів власної армії, оскільки вони підривають бойовий дух, керованість військами і довіру суспільства до збройних сил”. “Це абсурд, коли цивільні суди розглядають справи військовослужбовців. Цивільні суди не мають не тільки необхідного досвіду і підготовки, вони не мають для цього морального права”.

Україна робить значні зусилля для розбудови нової армії, здатної захистити її суверенітет та територіальну цілісність. Але часто робиться все за радянськими звичними мірками – лише за рахунок солдата і офіцера.

Після більше двадцяти двох років приниження і зневаги з боку держави і навіть частково від суспільства у 2014 році ЗСУ вистояли проти чисельнішого і краще озброєного ворога. Важливість цього історичного досягнення розуміють навіть іноземці, але на жаль не усі українці, тим більше представники влади. Під час прес-конференції, яку провело “Укрінформ” 2.06.2017 року американський експерт у галузі безпеки і оборони Філіп Кербер стверджував: “Це справжнє диво, що ЗСУ вистояли у 2014-2015 роках”. Разом з тим, експерт відмічає “…я не думаю, що була вдячність за те, що здійснила армія…”, “…я відчуваю, що у людей немає усвідомлення і вдячності, які вони повинні були б мати до зусиль з утримання та відновлення цієї армії в умовах бойових дій”.

За лаштунками військових рішень

Чи все добре сьогодні у ЗСУ? Звісно ні. Але за останні чотири
роки відчутно підвищено боєздатність військ. На жаль, в основному власними силами ЗСУ та МОУ та в більшості тільки за окремими напрямками
підготовки та оснащення військ. З цього приводу Філіп Кербер сказав наступне: “… огидним є те, що ця мотивована та боєздатна армія немає доступу
до сучасного озброєння”.

Необхідно найрішучіше змінити ставлення державних інституцій та суспільства до оборони країни, до ЗСУ, до тих людей в погонах, які зі зброєю в руках виконують завдання в інтересах нації. Як зазначає генерал-полковник Анатолій Лопата, начальник Генерального штабу ЗСУ у 1993-1996 рр.: “Викликає обурення не сам суд над генералом, а поверхневий підхід до проблем захисту Держави… Дії генерала Назарова в той період, при глибокому аналізу обставин, не мали жодних ознак кримінального правопорушення. Винуватцем же катастрофи Іл-76 з військовослужбовцями на борту призначили генерала Назарова В.М. тому, що він, як і тисячі захисників України боронить Батьківщину, а не ухиляються від своїх обов’язків…”.

Повірити у наш незалежний і відповідальний суд важко. Тому, що наразі є усі підстави йому не довіряти. Але, можливо, справа генерала Назарова стане тестом на випробування судів на їх незалежність та неупередженість. Можливо, якщо хоч би один із судів знайде у собі мужність прийняти правосудне рішення, то завдяки йому повернеться довіра до судової системи держави у цілому.

Треба також згадати про реформу судів, яка має начебто повернути до них довіру суспільства. Наразі вона (реформа) залишається на папері, а на практиці справи продовжують вирішувати “по безпределу” бо комусь це вигідно, а суди як були залежні від політичних кіл так і залишилися. Не стали вони самостійною гілкою влади, продовжують обслуговувати інтереси політиків і бізнесу. Хоча для того щоб вони врешті стали такими і не брали хабарів їм державою встановлено захмарні за мірками країни зарплати.

Ті, хто знайомий з вироком у справі генерала Назарова, знають, що прокуратура та суд абсолютно довільно застосовували положення нормативно-правових актів одночасно як для мирного часу, так і АТО та умов війни. Прийнявши Закон України “Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях” законодавець
ще раз підтвердив, що юридично останні чотири роки ЗС України
приймали участь в АТО.

Дивно, чому судам, прокуратурі не зрозуміло, що за збиття літака Іл-76 в аеропорту м. Луганська мають бути притягнути терористи імена яких добре відомі. Але судді панічно бояться судити справжніх вбивць. Рік не могли розпочати судовий розгляд справи терористів Плотницького з подільниками. Судимо безвинних своїх військових бо справжніх злочинців судити страшно? Звісно, бо військові за жодних обставин не вдадуться до помсти, а терористи без зайвих вагань оголосять прокурорам і суддям “вендету”, з великою імовірністю виконають свої обіцянки. Тому і Закон України “Про забезпечення права на справедливий суд” разом з іншими прийнятими конституційними змінами, в частині що стосується судоустрою і статусу судів, більш нагадують декларацію ніж законодавчі зміни.

Військові пильно слідкують за справою генерала Назарова. Тому, що жодний командир (командувач) будь якого рівня не зважиться віддавати бойові накази, знаючи, що його безпідставно, за надуманим обвинуваченням, в угоду суспільному резонансу можуть засудити. Вони з обуренням дивляться на те, що генерал-майор, який захищав і захищає державу і народ від агресора, за недоведеними звинуваченням отримав 7 років ув’язнення, а по справі реальних терористів вироку до сих пір не має.

Для досягнення перемоги під час виконання важливих завдань на найбільш важливих напрямках командир (командувач) йде на виправданий ризик допускати втрати на інших напрямах Тому з військові точки зору ризиковане рішення перекидання військ і техніки повітрям за мірками військового мистецтва себе фактично виправдало. А з моральної точки зору загибель наших десантників і пілотів не були даремними.

У зв’язку з трагічними подіями збиття літака Іл-76 в аеропорту
м. Луганська та ще більш масштабною трагедією під Іловайськом , суспільство, журналісти та навіть військові експерти випустили з уваги події, які відбувалися після 14 червня 2014 року.

Завдяки успішним перевезенням транспортною авіацією, тактична група “Славутич” змогла накопичити сили і ресурси, щоб протриматися в аеропорту м. Луганська, а ж допоки до неї було відвойованого наземний шлях. Завдяки постійній підтримці наші війська успішно вели бойові дії у районі аеропорту, де була фактично знищена рота псковських десантників і великі втрати понесли підрозділи 64-го полку морської піхоти РФ.

Тому є логічним ще одне питання: А чи вистояли б наші підрозділи в аеропорту без перевезень транспортною авіацією? З високою ймовірністю, що ні. Тоді, що має робити командир у подібних ситуаціях? Чи є відповіді на це у Кримінальному кодексі? Звісно немає. Чи мають військові прокурори і цивільні суди компетентність для правильного установлення злочинний чи законний наказ командира. Звісно ні. Тому ніхто крім командира не може, а значить не повинен, давати оцінку правильності дій його підлеглих, звісно окрім невиконання наказу, дезертирства та зради.

Не має пророка у своїй Вітчизні

В Україні немає, а ні історичного досвіду, а ні правової теорії та практики розслідування військових справ із загибеллю військовослужбовців у бойовій обстановці. Тому замість серйозного відповідального і фахового досудового і судового розслідування таких випадків у нас за останні роки склалася хибна практика пошуку та призначення без вини винуватих.

Сучасна світова практика реалізації військових рішень в різних військових операціях, де були людські втрати як наслідок неефективного планування бойових дій або недостатнього їх оперативного забезпечення, не є якимось виключенням навіть для найбільш підготовлених армій світу.

У столиці Сомалі місті Могадишо 3-4 жовтня 1993 року відбулися бойові дії між підрозділами сил спеціальних операцій армії США в складі миротворчих сил ООН та бойовиками Сомалійського Національного Альянсу. Штабом Сил швидкого реагування Армії США було одержано інформацію про заплановану зустріч високопоставлених терористів. Відповідно була спланована операція по захопленню бойовиків. Згідно з планом 120 американських військових, на 19 гелікоптерах та 12 автомобілях висунулися в район проведення операції.

Початок операції був успішним: вдалося захопити двох лідерів терористів. Втім, швидко розпочалися труднощі: було збито два гелікоптери вогневої підтримки МН-60 та пошкоджено рятувальний гелікоптер, який
впав за межами міста. Усього було втрачено 18 вбитими, 73 пораненими
та 1 військовополонений. Було також втрачено декілька одиниць автомобільної техніки.

Невдала операція мала величезний резонанс у світі та особливо у США. Було нанесена велика моральна травма армії і навіть народові США, – захопленого в полон тіла загиблих американських солдат терористи прив’язали до автомобілів і тягали по вулицях Могадишо, це побачив увесь світ.

Розслідування причин загибелі великої кількості американських миротворців звісно було. Серед недоліків підготовки та проведення операції було установлено такі: недооцінка противника, недостатність розвідувальних даних, шаблонність тактики, невдалий вибір району проведення операції, недостатня підготовка особового складу, мала чисельність груп пошуку та рятування, помилки під час управління операцією, слабкість бронетехніки тощо. Але навіть за явні помилки в організації операції притягнутих до кримінальної відповідальності військових командирів (начальників) не було. І це при тому, що американська судова система насамперед направлена на захист прав людини, навіть після її смерті.

31 березня 1994 року американські війська було виведені із Сомалі не виконавши у достатній мірі миротворчу місію. Чи можна вважати втрати американських солдат даремними, а помилки в управлінні злочинними? Правосуддя США та його громадськість так не вважають. Досвід України говорить про те, що реакція нашого правосуддя на таку ж подію були б протилежними. Маємо вчитися дійсно об’єктивному та справедливому, а не емоційному правосуддю.

3 жовтня 2015 року у місті Кундуз на півночі Афганістану, в результаті помилкового удару американської  авіації по шпиталю “Лікарів без кордонів” загинуло, за одними даними 24 людини (12 лікарів-волонтерів та 12 пацієнтів, серед яких 3 дітей) та було поранено близько 40 осіб, за іншими – 42 особи (18 співробітників, 24 пацієнти, серед яких 3 дітей).

За результатами проведеного розслідування було визнано, що особи, які планували і здійснювали авіаційний удар не знали, що бомбардують медичну установу. За висновками розслідування, авіаудар по шпиталю не було кваліфіковано як військовий злочин, тому що він не був навмисним.

У підсумку, 16 американських військовослужбовців було притягнуто до дисциплінарної відповідальності: один з офіцерів був відсторонений від командування без права обіймати вищі командні посади протягом 2-х років
та відкликаний з Афганістану; з шістьма були проведені консультаційно-рекомендаційні бесіди; сім військових отримали догани; двоє були направлені на курси підвищення кваліфікації. Жоден з військовослужбовців не
був притягнутий до кримінальної відповідальності. Уряд США висловив готовність виплатити фінансову компенсацію родинам загиблих та оплатити ремонт лікарні.

Особливість управління військами полягає у тому, що будь-який план, частіше за все корегується по ходу його реалізації, оскільки дії військ відбуваються в умовах певного рівня невизначеності обстановки та активної протидії противника. Тому в правових країнах під час розслідування подій з великою кількістю загиблих, як військових, так і цивільних, насамперед встановлюють причини того, що мало відбутися і чому пішло не так, як планувалося. При цьому розмежовують можливий військовий злочин як результат недбалого виконання обов’язків командуванням та об’єктивні обставини, які виникли у результаті збоїв системи управління, відмов озброєння і військової техніки або недостатньої підготовленості військовослужбовців.

Водночас, ми спостерігаємо, що підходи до розгляду двох ретроспективно тотожних подій – збиття терористами Малайзійського
боїнгу з цивільними пасажирами та літака Іл-76 з десантниками на борту,
є кардинально різними.

У першому випадку міжнародне правосуддя вже чотири роки веде об’єктивне розслідування, скрупульозно збираючи доказову базу. І до остаточного оголошення звинувачення ще мабуть далеко. По другому випадку ситуація кардинально протилежна. Звинувачення висувається через чотири місяці і, як не дивно, не терористам, а військовому керівнику, оборонцю, єдиним обов’язком якого було і залишається захист країни від ворога.

Справа генерала Назарова давно перестала бути тільки його особистою. Вона стосується усіх нас, оскільки свідчить про наявність негативних тенденцій у діяльності правоохоронних органів, які можуть зруйнувати не тільки ЗСУ,
але й державу. Така ситуація вимагає посилення правового захисту військовослужбовців, як невід’ємної складової боєздатності військ, ігнорування якої призведе до трагічних та непоправних наслідків.

Одна країна Україна. Строката і бліда, весела і сумна, завзята і скигляча, єдина і конфліктна. Але що найбільше українців відрізняє, то це притаманна нам схильність демонструвати страждання. Це така форма нашого національного мазохізму. Багато хто з українців тяжіє до вдаваного страждання бо вважає, що воно знімає з них відповідальність за себе, за родину, за країну. Хтось має зробити, але не ми. І тому погана влада, погані генерали, всіх геть… Тому, і у 2014-му, і зараз дехто вважає та говорить, що це не моя війна, не усвідомлюючи, що коли вона стане його війною, то буде вже пізно щось робити. Тому і раділи судилищу над генералом, який не побоявся взяти на себе відповідальність бо розумів, що ця війна наша!

Стужук Петро кандидат військових наук, доцент

учасник бойових дій (Афганістан, АТО).