Кількість невдоволених і «розчарованих» прихильників Святослава Вакарчука, які ще раніше хотіли бачити свого кумира в «президентському кріслі» почала стрімко зростати. Про це нам говорять дані останніх соціологічних опитувань.

Чому ж градус ейфорії щодо «успішного нового президента-музиканта» почав знижуватися?

Справа в тому, що українці не бажають жити «у невизначені». Люди розуміють, що обрати музиканта Президентом – це майже те ж саме, що кота у мішку. Зовсім незрозуміло, в якому напрямку з таким керманичом може рухатися країна. Яких наслідків слід очікувати від голосування наосліп. У сьогоднішній ситуації покладатися на удачу – найнерозумніше, що можна було б придумати. Адже не перший рік у країні тягнеться війна, рівень корупції зашкалює, а довіра до українських судів та прокуратури так і не з’явилась. І незважаючи на те, що Святослав є символом покоління, зараз українці не мають права на помилку, і тверезо це оцінюють.

До того ж люди взагалі досі не розуміють, чи йде Вакарчук на вибори. Офіційних заяв не лунало, однак незрозумілий «підтекст» існує. Все це виглядає не зовсім серйозно з боку артиста.

Загалом треба зазначити, що бажання деяких виборців бачити на політичній арені нове «неполітичне обличчя» явище не нове. І, можливо, б могло стати реальністю, якби українці захотіли стати чиїмось експериментом. Однак люди не щури, а держава – не лабораторія. І український народ не любить, коли над ним проводять досліди. Державі потрібне не «нове» обличчя, а сильний і досвідчений кандидат, який зможе вивести Україну на новий економічний рівень і закінчити війну.

Українці добре розуміють, що для того, аби покарати корупціонерів, потрібно бути сильною і твердою персоною. А Вакарчук достатньо м’який і занадто емоційний чоловік. Такі риси характеру будуть заважати прийняти холодне рішення.

Емоційні люди найчастіше не витримують тиску і швидко опускають руки, або ж зопалу можуть кинути все напризволяще. І таку ситуацію ми вже спостерігали у 2008 році, коли Святослав Вакарчук «не вистояв» і склав повноваження народного депутата. При цьому причини його рішення були аж ніяк не патріотичні. Як стало відомо, фракція «Наша Україна», до якої на той час входив Вакарчук, виявила неабияке обурення, дізнавшись про приватні концерти співака для членів Партії регіонів. Однак Вакарчук не мав наміру позбавляти «регіоналівські» корпоративи своєї недешевої творчості. Співак заявив, що йому простіше і краще скласти мандат. І зробив це негайно. Таким чином, гроші виявились більшим важелем впливу на музиканта, аніж служба рідній країні.

Однак, якщо ми вже заговорили про «роботу» Вакарчука як народного депутата, то слід зазначити, що особливих успіхів у цьому напрямку він теж не досяг. Тодішній парламентарій не подав жодного законопроекту. Україна не може знову такого собі дозволити. Потрібен послідовний лідер з залізними нервами і неабияким досвідом. В іншому випадку – кандидата дуже швидко з’їсть система, його будуть використовувати у своїх ігрищах олігархи. Таке вже не раз траплялося на сторінках історії Української держави.

Як бачимо, Вакарчук може бути схильним до зовнішнього впливу – стати «ручним» для впливових постатей. Людині без досвіду не вистачить масштабного мислення і розуміння міжнародних процесів. Тут замало їздити по різним країнам задля концертів. Кандидату потрібно мати глибокі знання і розуміння політичних і економічних процесів, які накопичуються  роками, а не сподіватися на метод спроб і помилок. Бо з таким підходом українці ризикують отримати президента, який може принести і так в нестабільну країну ще більше експериментів і помилок, виправляти які буде дуже складно і дорогою ціною.

Наразі внутрішня політика в Україні і так ведеться хаотично, держава перенесла купу потрясінь: економічна розруха, анексія Криму, війна на Сході. Таке становище вимагає конкретних виважених дій, чіткого плану. Водночас у Вакарчука немає навіть сформованої команди, вже не кажучи про стратегію і плану щодо закінчення війни на Сході.

Виходить, що кандидат у президенти Вакарчук є такою собі «лотереєю» для українців. З однієї сторони, він може вивести державу но новий рівень розвитку, що малоймовірно. Бо, аби впоратися з проблемами державного масштабу недостатньо бути музикантом і патріотом. З іншого боку, країна може ще глибше поринути у політичну і економічну прірву. І вибиратися ми з неї будемо дуже довго.