Віктор Гвоздь

президент Центру "Борисфен Інтел", генерал-лейтенант запасу, керівник воєнної розвідки України у 2008–2010 рр. та зовнішньої розвідки України у 2014–2016 рр., кандидат військових наук

Згідно зі сталою практикою, святковим днем частини, установи, виду чи роду військ вважається дата наказу (директиви, указу тощо) про створення відповідного органу управління. З набуттям Україною незалежності в 1991 році сотні офіцерів-розвідників, які торували свій службовий шлях у системі воєнної розвідки колишнього СРСР й володіли досвідом розвідувальної роботи, а також патріотів-фахівців з інших сфер військової діяльності, повернулися на Батьківщину (чи продовжували служити в органах управління і частинах розвідки, розташованих на території України), що дало змогу створити основу для побудови сучасної системи воєнної розвідки України.

Перший орган управління воєнною розвідкою в незалежній Україні було створено 14 лютого 1992 року. Саме у цей день директивою начальника Головного штабу ЗС України в його складі було сформовано Управління розвідки і радіоелектронної боротьби (у подальшому — Управління розвідки) Головного штабу ЗС України. Однак це був лише елемент системи воєнної розвідки оперативно-тактичного та тактичного рівнів і вона не мала вкрай необхідного стратегічного компоненту, потреба в якому зумовлювалася новими викликами і загрозами безпеці держави.

Тому паралельно формувалася нова структура воєнної стратегічної розвідки Міністерства оборони України, яка повинна була відстежувати, аналізувати та давати оцінку стратегічним загрозам безпеці України, воєнним, воєнно-політичним, воєнно-економічним та іншим процесам, що відбувалися у світі та довкола нашої держави. До того ж було необхідно розвивати міжнародні зв’язки у воєнній і розвідувальній сферах, створюючи з цією метою закордонні військові представництва України — апарати військових аташе.

Для виконання таких завдань 7 вересня 1992 року Президент України видав Указ № 462, згідно з яким у структурі Міністерства оборони було створено Управління воєнної стратегічної розвідки Міністерства оборони України (у подальшому — Головне управління розвідки МО України). З того часу 7 вересня вважається спочатку неофіційно, а згодом й офіційно датою створення воєнної розвідки незалежної України — Днем воєнної розвідки України. Чому спочатку неофіційно? Тому що офіційно дата 7 вересня була визначена наказом Міністра оборони № 302 від 1 червня 2007 року "Про встановлення Дня воєнної розвідки України": "...З метою виховання у військовослужбовців патріотизму, вірності військовій присязі та бойовим традиціям, підтримання на високому рівні престижу військової служби в органах військового управління, з'єднаннях та військових частинах розвідки Міністерства оборони України та Збройних Сил встановлено День воєнної розвідки України, який відзначається щорічно 7 вересня". Таким чином, 7 вересня минулого року воєнна розвідка України відзначила своє 25-річчя.

Разом з тим, у воєнної розвідки України більш глибокі історичні корені. Вона формувалася і розвивалася з урахуванням історичного досвіду організації військової розвідки за часів Київської Русі, доби Козаччини, визвольних битв Богдана Хмельницького, а в подальшому — періоду Української революції 1917–1921 років, боротьби за незалежність України вояків ОУН та УПА.

В 2017 році Україна офіційно відзначила 100-річчя Української революції 1917–1921 років. Відомо, що 22 січня 1918 року Українська Центральна Рада ухвалила Четвертий Універсал, проголошуючи таким чином незалежність Української Народної Республіки. Це перший державно-правовий акт, який оголосив УНР "самостійною, ні від кого незалежною, вільною суверенною державою українського народу" та закликав "всіх громадян самостійної Української Народної Республіки непохитно стояти на сторожі добутої волі та прав нашого народу і всіма силами боронити свою долю від усіх ворогів селянсько-робітничої самостійної Республіки". За короткий час УНР набула всіх атрибутів Незалежної Держави: державного гербу — Тризуба, грошової одиниці — гривні, основного закону — Конституції тощо.

В цей же період створювалися і національні збройні сили України, спеціальні служби і військова розвідка — зокрема. На патріотичній хвилі проголошення Української Народної Республіки цей процес набув нової сили через необхідність захисту української незалежності й державності. Тому створення та становлення військової розвідки доби Української революції було закономірним явищем еволюції національної державності від автономії до повноправної суверенної Держави.

На початку березня 1918 року підполковник О. Сливинський, призначений начальником Генерального штабу Армії УНР, запропонував нову структуру Генштабу. Згідно з його наказом, Генеральний штаб складався з двох генерал-квартирмейстерств (головних управлінь). Перше відповідало за управління оперативною діяльністю Армії УНР, друге опікувалося питанням розбудови збройних сил та окремих відділів і підвідділів. До останніх відносилися "розвідковий" підвідділ та підвідділ закордонного зв’язку, до обов’язків яких входило забезпечення керівництва Генштабу і Армії УНР конфіденційною (розвідувальною) інформацією та організація роботи військового аташату за кордоном. Новий штат і призначення на відповідні посади були введені наказом від 10 березня 1918 року.

Підполковник В. Колосовський

Начальником "розвідкового" підвідділу Генерального штабу 10 березня 1918 року був призначений підполковник В. Колосовський.

Володимир Васильович Колосовський — кадровий офіцер, закінчив Михайлівське артилерійське училище та Імператорську Миколаївську військову академію Генерального штабу, учасник Першої світової війни. В березні 1918-го – січні 1919-го року — начальник розвідкового підвідділу Генерального штабу Армії УНР, згодом — розвідочного відділу Генерального штабу Української Держави — перший начальник воєнної розвідки Незалежної України. В подальшому військовий експерт, військовий агент УНР у Франції, Бельгії, Іспанії, Португалії. З 1920 року перебував в еміграції у Німеччині. Помер під час Другої світової війни.

Подальше реформування структури Генштабу проходило у квітні 1918 року. Згідно з наказом військового міністра УНР від 11 квітня 1918 року, "розвідковий" підвідділ набув статусу "розвідочного (дослідчого)" відділу у складі 1-го генерал-квартирмейстерства. До штату відділу входило 7 чоловік: начальник відділу, його помічник, два офіцери (старшини) для доручень, два перекладачі та один урядовець. Першими офіцерами нового органу управління розвідкою були: підполковник В. Колосовський — начальник відділу, який керував роботою відділу; осавул Матвієнко — помічник начальника відділу, відповідав за організацію агентурної роботи; курінний Мазур-Ляховський (займався допитами військовополонених і громадян, які прибували з території Росії) та курінний Марченко (відповідав за взаємодію та обмін інформацією з "політичним бюро у справах контррозвідки") — офіцери для доручень. Один перекладач (посада другого була вакантною) перекладав з німецької та французької; урядовець — відповідав за діловодство відділу.

Головна увага української розвідки зосереджувалася на аналізі стану справ на фронтах радянських військ у районі Дону і Кубані, намірів Румунії в Північній Буковині, розвідці армій інших держав. Щодня відділ подавав розвідувальний звіт керівництву Армії і Генерального штабу. Основними методами роботи були наступні: здобування розвідувальної інформації агентурним способом, внаслідок опитування військовополонених і громадян, які перебували на території потенційних супротивників, обробка іноземних видань, де містились відомості, що цікавили розвідку, обмін інформацією з розвідками союзних держав тощо.

До труднощів в роботі на першому етапі слід віднести нестачу кваліфікованих кадрів розвідки, невеликий штат, обмежені фінансові та матеріально-технічні ресурси, відсутність рівноправного обміну інформацією з розвідувальними органами союзників УНР — Австрії та Німеччини.

Навесні 1918 року внаслідок створення мережі постійних дипломатичних представництв УНР за кордоном виникли перші сприятливі умови для збору розвідувальної інформації про іноземні країни, їх збройні сили та наміри їх застосування. Відповідно до закону "Про закордонні установи УНР", до штату посольств 1-го і 2-го розрядів вводилися посади військових аташе. За часів Центральної Ради Україна направила своїх дипломатичних представників до Австро-Угорщини, Німеччини, Швейцарської Конфедерації, Туреччини і Румунії. Координував роботу військових аташе підвідділ закордонного зв’язку Генерального штабу, очолюваний генералом О. Березовським.

Таким чином, в період Центральної Ради були зроблені перші кроки на шляху побудови української воєнної розвідки. Керівництво Гетьманату, прийшовши до влади, зберегло кадри розвідки та вжило заходи з вдосконалення її системи управління, розширило форми і методи роботи, у т. ч. і за допомогою технічних засобів, а також поступово налагоджувало діяльність закордонних військових представництв. Воєнна розвідка Директорії своєю чергою не тільки в основному зберегла напрями, форми і методи, запроваджені за часів Гетьманату, а й намагалася організаційно їх удосконалювати.

Отже, історично підтверджено, що процес розбудови воєнної розвідки незалежної Української Держави розпочався у березні 1918 року. З 10 березня почав функціонувати окремий центральний орган управління розвідкою Армії Української Народної Республіки (в подальшому — Армії Української Держави (Гетьманату), військ Директорії, Дієвої армії УНР) зі своїм штатним розкладом, завданнями, методами здобування розвідувальної інформації, аналітичними звітними документами, а також розпочалося формування закордонних військових представництв — військового аташату України.

Завдяки дослідникам історії створення і діяльності збройних сил, національних спеціальних служб України, зокрема докторам історичних наук В. Сідаку, Д. Вєдєнєєву, Т. Вронській, відомому досліднику військової історії України 1917–1921 років Я. Тинченку, відомому досліднику історії спецслужб О. Скрипнику та іншим, та на підставі відповідних документів з фондів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України встановлена формалізована історична дата створення першого органу управління українською воєнною розвідкою. За всіма історичними ознаками, підтвердженими відповідними архівними документами, 10 березня 1918 року може вважатися ДНЕМ ЗАСНУВАННЯ ВОЄННОЇ РОЗВІДКИ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ, а Головне управління розвідки Міністерства оборони України — правоприємником розвідкового підвідділу Генерального штабу Армії Української Народної Республіки як центрального органу управління воєнною розвідкою Держави.

Сьогодні, як і сто років тому, Україна захищає свою незалежність від російської агресії. Нинішньому поколінню воєнних розвідників, які сумлінно виконують бойові розвідувальні завдання під час відстоювання незалежності і територіальної цілісності України (як і 100 років тому!) важливо знати про ті далекі події нашої історії, про основні історичні віхи визвольної боротьби українського народу і усвідомлювати внесок для нашої загальної перемоги воєнної розвідки України, особистостей, які стояли біля витоків її створення. А українським політикам — вчитися на помилках колишніх керівників, аби не повторювати їх знову й знову, і брати на озброєння все краще з української історії.

Зі 100-річчям воєнної розвідки України!

Слава Україні!

При підготовці матеріалу використані наступні джерела:

1. Сідак В. С. Національні спецслужби в період Української революції 1917–1921 рр. (невідомі сторінки історії): монографія. — К.: Видавничий дім "Альтернативи", 1998. — 320 с.

2. Сідак В. С., Степанков В. С. З історії української розвідки та контррозвідки: (Нариси). — К.: Інститут СБ України, 1994. — 402 с.

3. Керівники української зовнішньої розвідки/авт.-упор. В. Д. Хоменко, О. В. Скрипник та інш. — 2-ге вид., перероб. і доповн. — К.: Ярославів вал, 2011. — 173 с.

4. Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917–1921): наукове видання. — К.: Темпора, 2007. — 536 с.