Професійний мандрівник Богдан Логвиненко розповів Культпростору про свої враження від подорожей світом, як також Росією.

"Я почав подорожувати автостопом, коли не мав грошей на подорожі – все було по-чесному. Потім гроші з’явилися, але я продовжував їздити стопом – міг приїхати фурами в Париж і сидіти там потім в дорогому ресторані. До того ж, такий спосіб пересування дозволяє побачити більше – розширює свідомість. Трошки як наркотики. Першу дійсно довгу подорож автостопом я здійснив через Польщу, Чехію, Австрію, Німеччину, Швейцарію, Францію, Бельгію, Голландію, а тоді знову повернувся до Німеччини, і потім в мене був літак в Уфу з Ганновера, і я подорожував автостопом по Сибіру і Уралу. Відчуття контрасту було неймовірне. Два переломні моменти – спершу коли з Європи потрапляєш на Урал. Це так, ніби ти бачив прекрасний сон, а потім отямився в зовсім неприємній дійсності. І другий – це коли з Сибіру повертаєшся в Україну. Це навпаки – ніби спиш і бачиш жахіття, а тоді прокидаєшся – а все нормально. Саме тоді я зрозумів, що в Україні не так все погано, як могло би бути, і саме подорожі автостопом по Росії дали мені снаги після того ще кілька років прожити в Україні.

Якось я зупинив водія зі Словенії – мені добре зупинялися машини в Росії, бо в мене була жилетка, котра відбиває світло в темряві. Я підібрав її в Німеччині коло якоїсь школи і на ній було написано «школа», але це не заважало водіям приймати мене за працівника Російської дорожньої автоінспекції,  які саме носять такі жилетки. Водії засмучувалися, зупинялися і тут з’ясовували, що це просто якийсь хіч-хайкер – ну і підбирали мене. Так от, словен опустив вікно, виглянув з високої кабіни фури і питає – Ты откуда? – З України, − кажу. – Первый раз за две недели человека встретил, − сказав він і відчинив мені двері. Але якщо без жартів – там страшно. Мені би дуже хотілося, щоби люди, котрі зараз підтримують ЛНР, ДНР, Рускій мір і духовні скрєпи з’їздили бодай на місяць на Урал і в Сибір, і подивилися, як там живуть люди. Там – людина людині вовк, і це відчувається просто в повітрі. Там, якщо ти бодай якось вирізняєшся – ну, скажімо, спортивний костюм в тебе не чорний, − ти будеш об’єктом надлишкової уваги. Звісно, ти будеш об’єктом такої уваги і в Азії, якщо ти високий і білий, наприклад, але в Росії не буде до тебе ні цікавості, ні привітності, ні веселої допитливості. Там є тільки страх, ненависть і водка. Автостопщиків зазвичай підвозять люди непогані – відкриті, ті, що хочуть допомогти, познайомитися. Так от – сідаєш ти в машину десь в російській глибинці, водій питає звідки ти, чує що з України – і автоматично починає тебе пресувати – немає, каже, такої країни, ми ж вас прижмемо ще, шлюх американських. Коли це відбувається в кожній другій машині – починаєш з’ясовувати для себе, що це масове явище. Тепер, звісно, без сенсу про це говорити – і так зрозуміло, що там і до чого, якщо ці люди сюди воювати і помирати їдуть за такого штибу ідеї. Ми, звісно, можемо зараз говорити «Путін-х…ло», але п’ять років тому я усвідомив для себе: Путін − це збірний образ, там кожен другий – путін.

А ще в людей там нема бажання робити себе кращими. Я спостерігаю це в багатьох громадян колишніх (хоча Росія це дотепер імперія) імперій. Не колоній – а саме імперій. Навіть ми, назвемо речі своїми іменами, − колишня колонія, але значно прогресивніша. Наші малі міста суттєво різняться від російської глибинки. Я багато подорожував Україною і був приємно вражений тим, що в  якомусь Нікополі чи Жовтих Водах люди часто досить багато знають про світ, а якщо не знають, то прагнуть взнати. Вчора я повертався з Польщі і зустрів фермерів з Коблєва, які вирощують 15 овечок – вони об’їздили всю Україну, а ще літали в Європу, орендували там авто і подорожували".