Ведучий «Срібного дощу» (є таке радіо в Калінінградській області Російської Федерації) просто під час трансляції іноземного шлягеру промовляє свої чи написані йому сентенції, пише на своїй сторінці у Фейсбуці мій знайомий із Кьонінгсберга (так він називає Калінінград). «Колишній міністр оборони Польщі заявив, що Росія може завдати ядерного удару по країні, і це буде плацдармом для подальшої російської інвазії». Через певний час: «Оголошений набір навідників артилерійських гармат». Іще через певний час ді-джей мовить: «Мабуть, рівень заліза в крові у поляків підвищився через надмір яблук…».

Це звична риторика в сусідній країні. Її підтримує близько 80 % населення. Причому «їздять по мозку» ненав’язливо, використовуючи елементи маніпуляції свідомістю.

Такі приклади багато про що свідчать для українців. І очевидно, що й для поляків також. Найголовніше, що російське суспільство заражене бацилою ненависті, яку століттями (а не лише останнім часом при режимі Путіна) живить імперіалізм, пропаганда ксенофобії, ворожого ставлення до чужих, до сусідів, до відхилення від «норми» та до інакомислення.

У нинішній ситуації російської військової агресії в Криму й на Донбасі українці по-особливому сприймають розуміння їхньої ситуації з боку польських владних очільників. За аналізом інформації українських ЗМІ може навіть скластися уявлення, що поляки цілком є прихильними до України, є найвірнішими її союзниками в ЄС. Певна річ, такі стереотипи підвищують довіру на рівні простих людей із наших держав одне до одного. Втім, інколи тут, в Україні, долинає з Польщі й інформація, яка примушує знизити градус загальної ейфорії.

Наприклад, віце-прем’єр, міністр економіки Польщі Януш Пехочиньський, розповідаючи про можливість напливу до своєї країни сотень тисяч іммігрантів з України, заявив таке: «На жаль, еліти розчарували. Рік тому здавалося, що Україна перебуває на шляху перетворення на стабільну, передбачувану демократію нашої сфери цінностей. Але тепер усе інакше». Звичайно, переклад українською міг забрати певні нюанси думки або ж й узагалі бути неповним чи вирваним із контексту. Однак, за умови, якщо ця цитата є більш-менш достеменною, тоді для польської публіки треба дати більше українського контексту.

По-перше, це між Україною та Росією державний кордон є дірявим, який можна перетнути в обхід пропускних пунктів за допомогою провідників ледь не за 20 гривень із особи. Натомість кордон між Польщею та Україною становить значно серйознішу перешкоду і він, на мою думку, зможе витримати будь-який «наплив».

По-друге, власні політичні еліти розчаровують українців щодня. Але нині після Революції Гідності вони опинилися під більш прискіпливим контролем із боку громадськості, що дає підстави для оптимізму. Слід розуміти, що більшість представників донецького клану, очолюваного двічі засудженим екс-президентом Віктором Януковичем і частково усунутого після революції, – це колишні денаціоналізовані рекетири (перемішані в промисловому русифікованому Донбасі росіяни, українці, татари, греки тощо), бандити й корупціонери-чиновники (Янукович, скажімо, за національністю, швидше за все, мав би вважати себе білорусом). Вони дерлися до влади і під час кожних виборів не гребували нічим, бо в них був величезний стимул – «стерти» з архівів своє минуле, отримати імунітет від переслідування за незаконні діяння. Звідси – кругова порука. Таким чином і була сформована досить унікальна для часів незалежної України солідарність у владній верхівці. Таким чином найбільш густонаселений регіон був цілковито забраний під інформаційний контроль партією Януковича та найбагатшого олігарха України Рината Ахметова. Понад 90% голосів Донбасу забезпечували колишнім рекетирам представництво у парламенті, а після потужної інвазії в інші регіони (насамперед – Харківщина, Одещина та Крим) створили умови для панування цього бандитського клану по всій країні та інфільтрації його в усі органи влади.

Ми пригадуємо, що західні лідери після приходу до влади 2010-го року банди Януковича казали про те, що в них є втома від представників команд Ющенка та Тимошенко, які влаштували між собою справжню гризню, та тішили себе ілюзією того, що Янукович консолідує владу. Ми пам’ятаємо те, що низькоінтелектуальний колишній дрібний злочинець і директор автобази, фальсифікатор виборів і скоробагатько Янукович, який за чотири роки здійснив конституційний переворот, став, як мінімум, мультимільйонером, про золотий батон і золотий унітаз якого до цих пір поширюють легенди, був обласканий у Білому домі президентом США Бараком Обамою. Це відбулося після того, як Янукович здав національні інтереси країни. Обама тиснув руку злочинцеві, бо той погодився, щоб Україна відмовилася від своїх запасів високозбагаченого урану, достатніх для створення кількох ядерних зарядів. А згодом була чергова зрада – Харківські угоди із Російською Федерацією. Оренда бази російського Чорноморського флоту в українському Криму Януковичем була подовжена до 2042-го року. Термін перебування флоту було збільшено в обмін на здешевлення для України російського газу шляхом застосування знижки у вигляді анулювання митних зборів. За угодою стояли зденаціоналізовані олігархи України, чиї екстенсивні виробництва (здебільшого, хімічні та металургійні) були пов’язані передовсім із отриманням надприбутків при майже цілковитій відсутності модернізації заводів.

Відтак ми знаємо про подальші події: проти Януковича відбулося загальнонаціональне повстання, а Крим був загарбаний Росією. США, Великобританія, Франція та Китай, які декларативно гарантували Україні збереження суверенітету та територіальної цілісності за Будапештським меморандумом 1994-го року в обмін на відмову від ядерного потенціалу, на той час – третього за величиною в світі, нічого не змогли вдіяти для реальної допомоги українській державі. Понад півроку тривають безрезультатні балачки про західну збройну допомогу. В українському суспільстві також формується незадоволення діями Заходу, і це незадоволення дедалі потужніше. Проросійські терористи на Донбасі на всі голоси стверджують, що вони воюють проти американської експансії, проти НАТО, проти американських, польських, грузинських та інших найманців, хоча насправді воюють проти українських армійських підрозділів і добровольців із Нацгвардії.

В Україні хочуть дієвої допомоги, щоб протистояти Орді. Уроки української історії змушують багатьох бути песимістами в цьому питанні.

Зрозуміло, що розчарування польських посадовців не зовсім ефективними діями української політичної еліти кожен українець може для себе легко пояснити, бо він відчуває, за великим рахунком, щось подібне. Втім, зараз під загрозою саме існування незалежної України. Одна загроза – зовнішня. Друга – внутрішня. Зовнішня – це Путін і його політика військового та економічного шантажу України, прямої військової агресії. Внутрішня – це корупція, інерція суддівського, прокурорського та силового блоку, їхня протидія люстрації, а також невідсторонення від влади олігархів, які збільшували свої статки при режимі Януковича.

Якщо хтось думає в Польщі, що можна легко виборсатися з цього болота, то він помиляється.

Костянтин Коверзнєв, літератор

Wschodnik.pl