Моя репліка стала можливою завдяки розпіареній статті однієї народної депутатки, в якій ця представниця Луганщини з українським прізвищем веде про мовну ситуацію в Україні, пише про насильницьку українізацію, двомовність і роль й місце російської в країні. Представник Партії регіонів зазначає, що принципово пише українською, «щоб показати повагу до неї», хоча рідною вважає російську, бо ж думає «по-російські» (орфографію цього слова збережено. – Авт.).

Певна річ, коли хтось стверджуватиме, що «українська культурна спадщина тісно переплетена з російською мовою та створювалась протягом багатьох століть нашими спільними предками», начебто цьому й нема чого заперечити. Але цей постулат, якщо задуматися, підступно хибний.

Бо ж слід бути коректними й зазначити, що російські культурні, наукові, військові тощо здобутки тісно переплетені з участю українців у їхньому формуванні. Ідеологія Русі, як відомо, була запозичена агресивним Московським царством. Інтелектуальний потенціал України-Русі постійно вимивався для праці на користь імперії. Не визнаючи української мови, російські лексикографи «позичали» до своїх праць український мовний матеріал, адаптуючи для своїх потреб. Щоб довести, що Київ – це колиска слов’янської цивілізації, що її правонаступником є Москва, треба було знищити національну самоідентичність українців. І знищували…

Отже, наші т. зв. «спільні предки», не зовсім зрозуміло, кого ж саме має на увазі регіоналка, не працювали на розвій «української культурної спадщини». Швидше – навпаки.

Зацитуємо великий уривок з думок народної депутатки: «Не можна відокремитись від культурної спадщини великої держави, складовою частиною якої довгі роки була Україна. Та спадщина є надбанням і українців, бо творилася спільно. Історично склалося, що російська мова має сильніші позиції, ніж українська. Остання існувала й була заборонена водночас. І навіть українські письменники добровільно відмовлялися від неї, переходячи на російську, тому що це надавало їм можливість донести свої творіння до ширшої читацької аудиторії.

Скажімо, Тарас Шевченко написав багато своїх творінь російською, був підтриманий російським меценатом з Санкт-Петербургу. Утім, це не перешкодило йому бути великим українським класиком. Адже якщо письменник писав російською, від того він не переставав бути українським письменником. Гоголь тому яскравий приклад.

У першій половині XIX століття становлення української культури ще тільки починалося, тому творчість Гоголя могла існувати тільки в рамках "спільноруської" культури. Тому навіть в філології цей різновид культури, визначається як "спільноруська культура на українській основі" і розглядається як надбання одночасно і російської і української культури та літератури».

Все теж нібито звучить правильно. От тільки слід врахувати, що кілька століть Україна була частиною Речі Посполитої і теж не можна відокремитися від культурної спадщини тієї держави, як і від спадщини Австро-угорської імперії та німецькомовних творів Ольги Кобилянської… Українські письменники добровільно відмовлялися від української не з мотивів донесення своїх творінь до «ширшої читацької аудиторії». Існувала потужна традиція використовування мертвої мови – латини – для написання художніх творів. Писали також польською. Водночас у період занепаду староукраїнської і вироблення канонів сучасної української мови Шевченко, Гоголь, Гребінка та інші послуговувалися російською мовою для написання своїх творів. Коли канони були вироблені, ніхто вже добровільно не відмовлявся від української. Звичайно, можна згадати, як Винниченко погрожував перейти на російську, бо не діставав у своїй вітчизні, певно, достатньої для себе поваги і належного рівня гонорарів, але своїх погроз він так і не спромігся виконати.

Головне мотто статті молодої політикеси: «Цивілізована двомовність в державі – це, насамперед, НЕНАСИЛЬСТВО у мовній сфері. Натомість, це вимагає створення умов для вивчення державної мови, державної підтримки україномовного продукту видавництв або кінокомпаній. Але не придушення податками російськомовного». Воно не викликатиме, здається, ні в кого заперечень. Але… знову але…

«Але Україна обрала шлях насильницьких заходів в мовному питанні і спонукає до життя страшного гібрида, ім’я якому – суржик, що згодом просто проковтне саму українську мову», – просторікує народна депутатка.

На чому будується теза про насильницькі заходи в мовному плані? На єдиному прикладі: Міністерство культури своїм наказом забороняє пускати в прокат іноземні фільми не дубльовані українською, «не звертаючи уваги на те, що і рішення КС, і чинний закон хоча б надають вибір: або титрування, або озвучення, або дубляж».

На жаль, політикеса не згадує той факт, що група прокатників, які виступають проти цього наказу, йдуть шляхом отримання додаткових прибутків, прокатуючи кінотеатрами України кінокопії фільмів європейського й американського виробництва, виготовлені в Росії (дубльовані, певна річ, російською). Ці прокатники, зрозуміло, хочуть законсервувати таку ситуацію, хоча цілком справедливо було б, якби вони демонстрували в кінотеатрах копії двома мовами (українською та російською). При цьому ніяких преференцій для їхнього бізнесу не потрібно, оскільки українська є цілком конкурентноздатною, що доводять дані інших українських кінопрокатників.

Зрештою, що можна сказати людині, яка культивує ідею двомовності, обґрунтовуючи її мультимовною ідеологією в світі: «У всьому світі, з політичної точки зору, існує ТІЛЬКИ два підходи — мономовний і мультимовний. Сучасний світ вже є мультимовним. А Україна?»

Сказати належить лише одне: ідеологія двомовності не є ідеологією мультимовності. Ідеологія двомовності продовжує процес русифікації. Репетуючи про насильницьку українізацію, захищаючи мультимовний світ, регіоналка із захватом переповідає, що «більше за третину держав Європи мають державні мови, назва яких не співпадає з назвою основної національності». Бо ж в Азії, мовляв, подібна ситуація в половині держав. Навіть у Африці, лише Ефіопія, Сомалі і Сейшельські острови є винятком із цього правила. А ірландці «з їхніми традиціями національної самосвідомості, вихованими в тривалій боротьбі за незалежність, в переважній більшості говорять англійською». «Ірландська мова, якою володіють близько 3% жителів країни, використовується, так би мовити, чисто символічно», – запевняє нас парламентарка.

Переконана, щоб навчитися поважати інших, треба передовсім навчитися поважати самого себе. Українській культурній еліті слід активно відстоювати своє право вживати українську мову в усіх сферах життя, а навіть більше – право не розуміти російської мови в державі Україна, а держава має не культивувати двомовність, бо вона є і від цього вже нікуди не дінешся, а добитися можливості, щоб її україномовні громадяни були зрозумілі в усіх куточках України.

Боротися з глобалізацією як поглинанням слабшого сильнішим можна лише шукаючи і знаходячи своє місце в світі. У великому мультимовному світі, де кожна людина забезпечує собі повноцінний розвиток і максимальну самореалізацію через мову своїх предків.

Катерина Забродоцька