На сайті Питомо з'явилася ґрунтовне дослідження, яке доводить, що російськомовність – це наслідок вдалого геноциду.

Понад 200 заборон – саме стільки утисків української мови на початку минулого століття нарахував нарком освіти УРСР Микола Скрипник. З цих двох сотень всього декілька йшло від польської та румунської влади. Більшість – справа рук росіян. 
Перші утиски почались ще до Переяславської ради. А саме у 1622 році, коли московський цар Міхаїл видав указ про спалення всіх примірників надрукованого в Україні «Вчительського Євангелія». Це рішення було обґрунтовано просто: «Книга написана на «южнорусском языке». Вже тоді у московському царстві визріла ідея знищення та розмиття української ідентичності. А також примусу до повного підпорядкування Москві. 

Упродовж наступних трьох століть українська культура фактично нищилась росіянами у різний спосіб. Фізичною ліквідацією носіїв культури, збройною агресією, обмеженнями у публічній сфері та зросійщенням шляхетських родів. Українська мова була заборонена скрізь – театри, освіта, військо, церква. Українські книжки спалювати, а історію переписували.

Вже у 1918 році під час окупації більшовиками Києва через свою українську ідентичність можна було загинути. Так, киянин та історик Микола Полетика згадував, що тоді говорити українською в Києві було смертельно небезпечно. А вищезгаданий Микола Скрипник свідчив: «Особливо розстрілювали всіх тих, у кого знаходили посвідчення написані українською мовою, так що складалося враження, що вони борються взагалі з українцями. Мене самого якийсь загін затримав і хотів було розстріляти, бо я показав їм посвідчення українською мовою».

Згодом Скрипник став ідеологом українізації, яка, на жаль, мала скоріше приспати пильність українців перед новою російською окупацією, ніж сприяти національному відродженню.

Але як так сталось, що на початку XX століття попри все українська ідентичність ще існувала?

Річ у тім, що 95% українців на землях окупованих російською імперією проживало у селі. Селяни, не особливо залучені до суспільно-політичного життя, менше піддавались зросійщенню. Саме тому мешканці сіл на початку минулого століття були головними носіями української ідентичності. Цікаво, що сільський етнографізм відігравав важливу роль у формуванні всіх європейських націй. Бажання радянської влади зупинити розвиток української нації стало однією з головних причин Голодомору: українські села майже вимерли, втративши загалом більш як 6 мільйонів життів.

Оскільки колективізація в Україні зіштовхнулась з потужним опором селянства, більшовики розпочали інформаційну кампанію з дискредитації українства. Мову було оголошено контрреволюційною, національне вбрання – буржуазним, а селян – куркулями.

Коли до більшовицького командира Василя Боженка звернулись за дозволом поставити у театрі «Енеїду», він відповів: «Ставити дозволяю, але забороняю контрреволюційною (українською) мовою». Українців зображували в образливих карикатурах, які нагадують ті, що створювали нацисти про євреїв. Наступним кроком після карикатур, як це було й з євреями, став геноцид.

Підготувала: Ніна Петрович