В Парижі, в залі єврейської громади «Огель Авраам» зараз виставлено гуаші київського митця Пінхаса Павла Фішеля. Частина робіт з цієї експозиції раніше прикрашала будинок батьків художника.

Пінхас Павло Фішель розповідає про техніку гуаші й про те, чому вона стала однією з його улюблених технік:

«Термін «Gouach» виник у XVIII столітті у Франції, хоча сама техніка живопису значно старша – вона використовувалася в Європі ще в Середньовіччі.

Починаючи з другої половини ХХ століття, витвори мистецтва, створені у техніці гуаші, стають рідкістю серед професійних художників. Панує уявлення, ніби ця техніка годиться лише для навчання малюванню школярів.

У дитинстві я гуаш ненавидів!

У першу хвилину роботи з нею мої руки, одяг, аркуші паперу ставали брудними. Мене за це лаяли вчителі, батьки та товариші по навчанню, яких я випадково забруднював.

Багато років по тому, вже будучи студентом старших курсів Української академії мистецтв (зараз НАОМА), я згадав про гуаші: «Невже гуаш так і залишиться для мене лише пам’яттю про дитячі страждання?» Мені захотілося змінити уявлення про гуаші, як про другорядну техніку, і зробити з нею те, що зробив колись Рембрандт з офортом, піднявши його до мистецтва найвищого рівня. На щастя, знайшлися педагоги-художники, які зуміли передати мені секрети цієї найскладнішої техніки. І поступово гуаш стала одним з моїх улюблених матеріалів для малювання.

Мене приваблює її оксамитна поверхня, поєднання яскравості та приглушеності тонів, навіть її підступність (адже якщо порушити технологію, мальовнича поверхня стає бляклою й каламутною).

У роботі з гуашшю необхідна швидкість і легкість руху пензля. Тому вона чудово підходить для зображення фігур, що рухаються, і мінливих станів.

І коли в мене з’явилися ідеї, пов’язані з вираженням тонких душевних переживань, я знав до якої техніки звернутися.

Розглядаючи твори сучасного мистецтва, більшість з яких мають на меті впливати на соціально-політичні процеси в суспільстві і вибудовувати складні естетичні концепції, я дійшов висновку, що для мене в цьому новому мистецтві не вистачає того, що заведено називати «людяністю». У вихорі різноманітних подій і надлишку інформації люди забувають, що пробудження вранці, пташині голоси, відданість собаки, ніжний дотик, дихання, гра з дитиною, розмова тощо – це надцінності – великі космічні події, без яких усе наше існування є лише імітацією життя.

Колорит багатьох з моїх гуашів витриманий у гамі двох кольорів: сірого – кольору тьмяного буденного життя, і червоного – найяскравішого, святкового кольору. Поєднуючи їх, я хочу висловити особливу цінність повсякденного життя, в деталях якого так яскраво проявляється любов.

Яскрава палітра, безумовно, має безліч переваг, але є одна істотна вада: вона не дозволяє довго вдивлятися в роботу. Мені б хотілося говорити з глядачем про найголовніші людські цінності неквапливо, і для мене важливо, щоб глядачеві теж хотілося вести цю розмову якнайдовше».

Записала Анна Лобановська, онлайн-газета "ПолітАрена"