Віктор Гвоздь

президент Центру «Борисфен Інтел»,

доктор військових наук

Частина 3. Початок  1,2

Незважаючи на зміну і назви, і офіційної ідеології, нова Російська імперія тепер вже у вигляді СРСР значно розширила масштаби русифікації України. Зокрема, в 1922 році Центральний комітет Російської Комуністичної партії (більшовиків) та ЦК Комуністичної партії (більшовиків) України провістив курс на перемогу в Україні «міської» (тобто російської) культури над «сільською» (українською). А в 1933 році тодішній радянський лідер Й. Сталін офіційно взявся за втілення політики русифікації України, що перевершила все колись виконане царською Росією. У рамках цієї політики головний удар завдавався по тій самій неоконсервативній частині українського суспільства, яка вважалася основним носієм української національної свідомості. А саме — по залишках української еліти та середнього класу, які становили опору української державності.

Так, репресивний апарат нової імперії почав знищувати національно свідому українську інтелігенцію, яку називав «українськими буржуазними націоналістами». Те саме спіткало українське селянство. Штучним Голодомором, а фактично геноцидом, було знищено як клас мільйони трудових селян і середніх землевласників. Причому їх смертність перевищила загибель українців під час Другої світової війни. А решта українського селянства була закріпачена для потреб нового «соціалістичного сільського господарства» на більш виснажливих умовах, аніж це було за російського царату, розпочинаючи з часів Петра І та Катерини ІІ…

У подальшому визначною віхою на цьому шляху стала постанова ЦК КПРС «Про підготовку до святкування 50-річчя створення Радянського Союзу» в 1972 році, де вперше ставилося завдання з побудови «нового історичного суспільства — радянського народу» у спосіб денаціоналізації народів країни. Такі плани реалізовувалися і після проголошення демократичних змін в СРСР. В 1989 році ЦК КПРС ухвалив постанову «Про законодавче закріплення російської мови як загальнодержавної». А в 1990 році Верховна Рада СРСР ухвалила Закон «Про мови народів Радянського Союзу», де російській надавався статус офіційної.

Такими заходами Москва завдала відчутних збитків українській нації, але так і не спромоглася її асимілювати, як це сталося з іншими націями і народами. Причиною цього знову ж таки був консервативний характер українського суспільства. Незважаючи на всі зусилля Москви, переважна більшість українського населення не сприймала ані російської, ані радянської культури та ідеології. Причому опертям українського народу, носієм його особливого світогляду знову стала українська інтелігенція, зокрема представники культури та мистецтва і переважна більшість селянства з жителями провінційних міст і містечок, які, не піддаючись русифікації, зберігали національні традиції. І навіть більше, після відносного послаблення в СРСР тоталітарного режиму у другій половині 1980-х років українські національні ідеї охопили інші верстви українського населення, яке поверталося до свого історичного коріння.

Усе це відіграло роль каталізатора розпаду СРСР і дало змогу відродити нову незалежну Україну, обрати їй шлях демократичного, європейського розвитку. Разом з тим нова влада України повторила всі помилки української Козацької держави і УНР, зіткнувшись з аналогічними проблемами, включно з неспроможністю державного керівництва, яке значною мірою походило з колишнього комуністичного режиму, обрати чіткий курс побудови держави на засадах українського неоконсерватизму.

Замість цього дії української влади переважно спрямовувалися на реалізацію інтересів окремих олігархів, представників великого бізнесу, які перерозподіляли економічні державні активи. В той же час заходи з відновлення національного духу суспільства мали здебільшого декларативний і декоративний характер. Крім того, українська влада не припиняла загравати з Росією, яка вже з 1992 року розпочала активно і в новій формі відроджувати Радянський Союз.

Як і слід було очікувати, наслідком такої політики стало зубожіння переважної більшості українців, через що суспільство розчарувалося у новій Україні. А в багатьох громадян почала проявлятися ностальгія за СРСР, за колишньою комуністичною системою. Москва поспішила цим скористатися для того, аби відновити свій контроль над Україною у спосіб приведення своїх креатур до її владних структур, що дозволило перейти до прямих дій з підриву української державності та знищення національних основ українського народу.

Втім, на заваді знову стала відданість української нації своїм духовним цінностям, що і стало причиною Помаранчевої революції і Революції гідності у 2004-му та 2013–2014-х роках. Саме в періоди після цих революцій Україна дійсно виходила на шлях національного розвитку. Щоправда, згодом цей шлях не ставав прямим і безперервним внаслідок російського спротиву і помилок української влади.

Вже після Помаранчевої революції Росія провела в Україні масштабну «гібридну» операцію з підриву позицій її нового національно-демократичного керівництва, а також з розколу української спільноти. У процесі такої операції застосовувався широкий комплекс політичних, економічних, інформаційних та інших методів протидії Україні. Разом з тим головна ставка робилася на слабкі вищезгадані риси української нації. Насамперед це — втрата значною частиною українців своєї національної свідомості, що у кінцевому рахунку дало змогу Москві реставрувати в Україні своє управління.

Втім, спроби російських креатур на чолі з В. Януковичем розвивати русифікацію України, втягувати до сфери свого впливу призвели до зовсім несподіваних для Кремля наслідків. Тобто в українському суспільстві вкотре відбувся спалах національних настроїв, що і переріс в Революцію гідності. При цьому напад Росії на Україну в лютому 2014 року з метою встановлення над нею контролю із застосуванням військової сили в доповнення до «гібридних» методів лише консолідував переважну більшість української нації довкола ідеї протистояння агресорові.

І знову ж таки згодом помилки нової генерації націонал-демократичних лідерів України не дали можливості довести справу до логічного кінця. В першу чергу, було фактично втрачено контроль над настроями українського суспільства. Його перехопила Росія і близькі до влади олігархи.

По суті, як колись у Козацькій державі та УНР, у сучасній Україні знову спостерігається та ж сама «гойдалка», коли національно-демократична влада поступається проросійським силам або популістам. І навіть більше, у сучасних умовах додаткових збитків українській нації і самій Україні завдають певні аспекти процесів світової глобалізації, які призводять до поширення космополітичних ідей. Своєю чергою, це обумовлює збільшення числа українців, які з апатією ставляться до своєї Батьківщини, надаючи перевагу не її національним інтересам, а своєму добробуту. Це проявляється у постійному збільшенні кількості українських громадян, що бажають облаштувати своє проживання за кордоном.

Крім того, прорахунки керівництва України, російська підривна діяльність і діяльність сусідніх країн розкололи українське суспільство на прихильників різних ідей, в тому числі антагоністичних за характером. В результаті такі розбіжності спровокували в Україні сепаратизм, що використовується Росією для дезінтеграції нашої держави.

Саме згадані тенденції і утворюють підґрунтя для тверджень різного роду російських політиків, філософів та експертів і їх українських послідовників про те, що Україна «не відбулась як самостійна і незалежна держава». Але той же історичний досвід доводить, що це зовсім не так! Хай там що, а Україна завжди поверталася до своїх основ, і вже на більш високому рівні опинялася на міцніших позиціях.

Все це дає змогу дійти висновку про можливість стабільного та динамічного розвитку України лише на основі неоконсерватизму в українській інтерпретації. Основні з його характерних особливостей, зважаючи на сучасний стан справ в Україні та довкола неї, наступні:

– по-перше, міцна професійна державна влада, представники якої відстоюють не свої меркантильні чи політичні замовлення інших країн, а національні інтереси українського суспільства. При цьому неприпустимі популізм, здирництво, корупція, не згадуючи вже про зраду на користь супротивників;

– по-друге, оптимальний розподіл повноважень між центральними та місцевими органами влади. Так, центр опікується загальнодержавними питаннями стратегічного значення, в тому числі зовнішньополітичним курсом, обороною і внутрішньою безпекою, створенням умов для нормального функціонування економіки та базової інфраструктури, розвитком фундаментальної науки, контролем небезпечних виробництв та іншими критично важливими сферами. Своєю чергою, органи місцевої влади відповідають саме за окремі райони і регіони. При цьому аж ніяк неприпустима федералізація України. Зокрема, діяльність місцевої влади відбувається винятково в рамках загальнодержавного законодавства. Крім того, органи місцевої влади не мають права блокувати розпорядження центру;

– по-третє, забезпечення належної, а не формальної виборності, підзвітності і прозорості роботи органів влади, а також рівності громадян перед законом. Своєю чергою, це досягається лише за умов незалежності і відокремлення одна від одної законодавчої, виконавчої та судової гілок влади;

– по-четверте, неприпустимість монополізації влади однією з політичних сил, навіть винятково державницького характеру. Як правило, монопольне положення однієї з партій призводить до зловживання владою, корупції, нехтування інтересами держави. Отож необхідна умова — наявність в країні як мінімум двох основних партій державницької спрямованості, що відрізняються одна від одної лише методами реалізації національних інтересів. Саме така система в США і у більшості європейських країн, де існує по дві основні партії, як правило, неоконсервативного та неоліберального спрямування;

– по-п’яте, міцне, надійне підґрунтя для розвитку національної економіки. Зважаючи з українські реалії та досвід інших країн, таким підґрунтям має стати середній клас, зокрема заможні селяни-фермери; висококваліфіковані інженери і робітники насамперед інноваційних виробництв; науковці; кадрові військовослужбовці українських силових структур; інші працівники з високим фахом;

– по-шосте, міцні Збройні Сили України як головний гарант національної безпеки держави. Це особливо актуально в той час, коли Росія продовжує збройну агресію проти України. Адже даремні всі сподівання на зміну російської політики стосовно України, в тому числі на можливість домовитись із Москвою щодо врегулювання конфлікту на Донбасі на основі українських інтересів. Росія жодним чином не відмовиться від своєї стратегічної цілі щодо знищення України як незалежної держави;

– по-сьоме, подальша розбудова Православної церкви України як однієї з базових опор української духовності.

І нарешті — головне. Найбільш критичною проблемою для України завжди була відсутність справжньої національної еліти, тобто вищого класу, який, виходячи зі своїх життєво важливих міркувань — чи то з власних амбіцій як правлячої верхівки країни, чи бізнесових інтересів — зацікавлений в існуванні незалежної Української держави.

Створення саме такої еліти і є обов’язковим завданням нашого українського суспільства як єдиної можливості виживання України. При цьому не має значення, з кого вона складатиметься. Головне, щоб була готова покласти своє життя на вівтар незалежності України.