Віктор Гвоздь

президент Центру «Борисфен Інтел»,

доктор військових наук

Частина 1

У світі не так багато країн, не кажучи вже про нації, які своїм впливом на розвиток геополітичних процесів відіграють помітну роль у міжнародних відносинах. Такі країни називають сьогодні потужними центрами сили світового чи регіонального рівнів. За різних історичних періодів такими центрами були: древні Єгипет, Китай і Індія; Римська імперія і Персія; Візантія і Київська Русь; Англія, Франція, Швеція, Велике князівство Литовське, Річ Посполита і Московське царство; Великобританія, Франція, Німеччина, Австро-Угорщина і Російська імперія. Згодом США та СРСР, а зараз — знову ж таки США, Китай, Росія і Об’єднана Європа. Звичайно, ні за потенціалом, ні за впливом у світі з ними не можна порівнювати Україну. Але попри це вона стала одним із чинників, від якого залежить розвиток ситуації в Центрально-Східній Європі та Чорноморському регіоні, розпочинаючи ще з XІV століття і по сьогоднішній день.

Причина цього — географічне розташування України між Заходом (Європою) та Сходом (Євразією), наявність у неї значних ресурсів, а також спроможність до відродження, незважаючи всі її зовнішні чи внутрішні проблеми. Отож протягом всієї історії України саме від неї значною мірою залежав баланс сил у регіоні і навіть доля сусідніх з нею країн.

Так, у XIV–XVI століттях «прото-Україну», яка виникла на уламках Київської Русі, було включено до складу Великого князівства Литовського, згодом — до Речі Посполитої, що дало їм змогу увійти до числа найбільш потужних тогочасних держав. Разом з тим утиски українців Річчю Посполитою стали однією з основних причин загострення внутрішнього протистояння в цій країні, її істотного послаблення та в кінцевому рахунку — втрати державності.

Аналогічним чином анексія України у другій половині XVIІ століття надала можливість Московському царству стати Російською імперією з виходом до Південно-Східної Європи та Чорноморського регіону. В той же час така насильницька асиміляція України викликали потужний опір її населення, що значною мірою сприяло розвалу царської Росії в 1917 році.

Те саме і з тієї ж причини сталося з СРСР. Адже Росія завдяки відновленню свого контролю над Україною в рамках створення Радянського Союзу змогла повернутися на рівень провідної держави світу. А після Другої світової війни — фактично поділити його зі США. Однак внаслідок внутрішніх проблем, в тому числі міжнаціональних, викликаних діями Кремля з подальшої асиміляції України, СРСР програв холодну війну із Заходом і повторив долю царської Росії.

Нині така ситуація виникла знову: в 2014 році Кремль, застосовуючи військову силу, спробував відновити контроль над Україною. Як наслідок у світі фактично виникла нова холодна війна, тепер вже між Росією і Заходом. Водночас запроваджені через і Україну, і з інших питань санкції США та ЄС проти Росії започаткували процес її занепаду з перспективою подальшого розпаду.

У цілому для України наведені обставини мають вкрай неоднозначні наслідки. Так, її роль у світі як одного з вагомих чинників впливу на міжнародні відносини зростає і це сприяє її зміцненню як держави. Водночас потенціал України, а з ним і її роль у формуванні балансу сил у регіоні досить вагомі, що спонукає різні країни до протистояння з метою встановити над нею свій вплив.

При цьому спектр протистояння, як колись, так і сьогодні, досить широкий: від підтримки тими чи іншими силами України як держави до намагання контролювати її, знищивши українську державність та ліквідувавши самоідентичність української нації, і аж до геноциду українського народу. В більшості випадків сусідні країни вороже ставилися до України, у міждержавних стосунках спостерігалися різноманітні негативні аспекти. Втім, як колись, так і тепер зовнішнім та внутрішнім ворогам не вдалося зломити українську націю. У середині XVII століття українці створили свою державу, в 1917-му та 1991 роках — відновили її, а в 2014 році — стали на її захист від російської агресії.

Усе це стало можливим зокрема завдяки особливому світогляду/менталітету української нації, унаслідуваному від Київської Русі і загартованому в жорсткій боротьбі із зовнішніми ворогами протягом багатьох століть з часу виникнення України. Щодо особливостей такого світогляду, то вони наступні:

– волелюбність і непримиримість до утисків свободи з боку будь-яких супротивників. В той же час — повага до спільних інтересів та волі громади, що зазвичай більш пріоритетне, аніж особисті інтереси, прагнення чи бажання;

– гідність і честь. Повага до батьків та старших за віком, до традиційних сімейних і релігійних цінностей. Різке заперечення всіх видів злодійства, включно з убивцями, грабіжниками та крадіями, шахраями та лихварями;

– прагнення побудувати свою державність і готовність захищати свою Батьківщину навіть ціною власного життя. Сприйняття України як найбільшої цінності, як найвищого пріоритету щодо для окремої особи, так і щодо всієї нації;

– досить своєрідне ставлення українців до очільництва своєї держави. З одного боку, це прагнення мати міцну владу, а з іншого — несприйняття тоталітаризму, порушень прав людини, особливо, коли такі дії стосуються української нації. По суті, це означає демократію та підконтрольність керівництва держави суспільству як основному носію влади;

– довіра українців до армії як до головного гаранта безпеки держави. Саме українська армія за різних часів і різних форм свого існування відігравала провідну роль у створенні, відновленні та захисті держави;

– працьовитість і хазяйновитість. Однією з основ українського суспільства є середній клас, який працею створює свій добробут. Загальновідомо, що таким класом було заможне селянство зі своєю землею і господарством. Крім того, до його складу входили представники духовенства, органів влади та військові. А згодом — висококваліфіковані працівники передових галузей виробництва, освітяни, вчені та митці. Особи, які уникають праці, в українській громаді завжди були паріями. В той же час людям, які не могли працювати з тих чи інших причин (старість, інвалідність тощо), завжди допомагала громада. А вони, своєю чергою, намагалися зробити посильний внесок у її життя;

– здоровий глузд, хоча і зі значними елементами наївності та схильності до підтримки популістських ідей. Втім, як правило, після певного періоду захоплення подібними ідеями вони та їх носії українським суспільством відкидалися;

– наявність чималого інтелектуального потенціалу. Насправді він перевищує інтелектуальний потенціал всіх сусідніх країн, незважаючи на різні спроби представити українців «селянами» та «меншовартісною» нацією. Про що свідчить найбільш високий, порівняно з іншими країнами Центрально-Східної Європи, розвиток інноваційного сектора української економіки. І навіть більше, значна частина нинішніх високотехнологічних підприємств Росії виникла на основі українських заводів та їх персоналу, які були вивезені на російську територію з початком війни між СРСР та нацистською Німеччиною.

Усі такі особливості українського менталітету значною мірою збігаються з принципами філософських теорій консерватизму та неоконсерватизму, що притаманні більшості суспільств західних країн. Це такі, як:

– побудова сильної держави, єдиної з нацією. В той же час влада, чітко виконуючи визначені функції, не повинна надмірно втручатися у суспільне життя. При цьому розподіл влади між центральними та місцевими органами (громадами) повинен бути раціональним. Так, до функцій центральних органів має входити опрацювання загальнодержавних питань на основі національних інтересів. Це стосується насамперед стратегії розвитку держави в широкому сенсі цього слова, яку визначають саме лідери нації, а не просто більшість населення. Як правило, громадяни переймаються винятково власними меркантильними інтересами, що не завжди збігається зі стратегічними цілями держави та нації. На відміну від цього, проблемами місцевого характеру, які ближчі до конкретної людини і мають регіональні особливості, повинні опікуватися органи територіальної влади (громади);

– активний розвиток приватного підприємництва зі збереженим деяким державним управлінням економікою. Зменшення податків та бюджетних видатків. Надання переваги розвиткові середнього класу з певним обмеженням впливу олігархів. Останні мають право на існування, однак повинні усвідомлювати свою роль і нести відповідальність перед нацією, запроваджуючи високі стандарти патріотичної та етичної професійної поведінки;

– збереження традиційних суспільних цінностей, заснованих на інститутах, нормах, моральних переконаннях та традиціях, які сягають своїм корінням вглиб історії нації. Розвиток суспільства на основі внутрішніх законів, звичаїв та досвіду народу з урахуванням змін, що відбуваються у світі. Вдосконалення моралі і етики поведінки громадян;

– непорушність базових прав людини, насамперед права на життя, приватну власність та свободу дій в рамках загальнолюдських норм та принципів. Разом з тим особисті права та свободи не повинні шкодити розвиткові суспільства, що має бути безпечним як для окремої особи, так і для всієї нації. Своєю чергою, це вимагає більш потужної політичної централізації суспільства на засадах «обмеженої демократії»;

– прагматичний підхід до забезпечення соціальних потреб населення, виходячи з відмови від принципів споживацтва. Зокрема, цим передбачається: зниження державних видатків на реалізацію соціальних програм; відмова від спроб встановлення соціальної рівності; надання соціального захисту лише тим громадянам, які не спроможні працювати з об’єктивних причин. На думку неоконсерваторів, інші підходи, що привчають громадян покладатися на допомогу держави у забезпеченні комфортного існування, небезпечні, бо розбещують суспільство, одночасно стримуючи його розвиток. Натомість важливо всебічно підтримувати особисті ініціативи громадян, які підвищують добробут і сприяють соціально-економічному розвитку всього суспільства. Саме таким чином створюється суспільство, що складається з громадян, які можуть самотужки забезпечити собі належний життєвий рівень існування;

– ставлення до армії та правоохоронних органів як до гарантів захисту стабільності та збереження status quo нації. Зважаючи на це, неоконсерватори виступають за необхідність інвестувати достатні кошти для забезпечення нормальної діяльності силових структур. В той же час не допускається їх використання як карального органу стосовно народонаселення своєї держави.

Далі буде