У вересні цього року виповнюється 99 років по смерті видатного київського художника польського походження Вільгельма Олександровича Котарбінського. Киянам він добре відомий своєю участю у створенні фре­сок на стінах Собору св. Володимира Великого. Крім того, його пензлю на­лежить потужний мистецький спадок, що зберігається як у музеях Киє­ва, Петербурга, Варшави й інших міст, так і в приватних зібраннях.

Однією з найвідоміших його робіт «київського періоду» є велике по­лотно «Смерть Мессаліни» (300 х 500, олія), що нині є частиною зібран­ня музею «Духовні скарби України».

Для самого художника ця картина символізувала перехід. У твор­чості – картина свідчить про те, що стиль художника еволюціонував від академізму до модерну. У географії – автор почав картину в русі, переїж­джаючи з Рима до Варшави, а закінчив в Києві. І в біографії – після 1895 ро­ку він більше не повертався до Рима, де прожив 20 років, й орієнтувався у своїй виставковій діяльності та кар'єрі вже на Петербург і Київ.

Звідки могла народиться ідея такого світського сюжету в людини, яка в цей момент саме працювала над релігійними стінописами в київ­ському соборі? І де саме цю картину побачив світ?

Широко відомий спогад Михайла Нестерова [Нестеров, 2006, с. 126] про те, як Вільгельм Котарбінський презентував публіці кар­тину «Смерть Мессаліни» в Києві на початку 1894 року, що давало змогу пов’язати виставковий дебют «Мессаліни» з першим верніса­жем місцевого Товариства художніх виставок (січень того ж року).

Нестеров не подає точної хронології, але, судячи з послідов­ності викладеного, Котарбінський міг виставити «дев'ятиаршинну “Мес­саліну”» в лютому 1894 року. Київська газета «Киевлянин» від 5 лютого згадує про неї в оголошенні на сторінці 4: «На выставке кар­тин Киевск.[ого] товарищ.[ества] художеств.[енных] выставок вновь выставлена большая историческая картина В. А. Котарбинского “Мессалина”». Слово «вновь» тут можна трактувати як у значенні «знову», так і в сенсі «нещодавно». Й ось чому.

Як виявилося, вперше картину «Смерть Мессаліни» було зга­дано 27 жовтня 1893 року в газеті «Kurier Warszawski» в мистецькій хроніці: «[…] у салонах Товариства заохочення образотворчого мис­тецтва Вільгельм Котарбінський виставлятиме полотно великих роз­мірів під назвою “Смерть Мессаліни”. Згадана картина займатиме місце, де нині експонується “Римська оргія” того ж художника» [Kurier Warszawski, 1893, c. 4].

Але минуло біля двох місяців, перш ніж у грудні 1893 року та сама газета повернулася до теми «Мессаліни», рапортуючи вже про чинну виставку: «У бічному салоні Товариства заохочення мистецтва («Zachęta») Вільгельм Котарбінський виставив полотно великих роз­мірів, що змальовує один з епізодів життя жінок при дворі рим­ських імператорів – “Смерть Мессаліни”» [там само, 1893, c. 5].

Картина отримала дуже прихильну пресу:

«Треба визнати, що п. Котарбінський виявив у цьому творі неабияке володіння технікою, думку і смак. Стри­маність, із якою він подав сцену вбивства, чудове зобра­ження аксесуарів, ретельно і влучно виконаний пейзаж надають картині високої художньої цінності» [Przegląd Tygodniowy, 1894, c. 3];

«У передачі кольорів та їхньому поєднанні в художнє ці­ле, у впевненості руки та віртуозності техніки, Котарбін­ський віддавна є майстром […] “Смерть Мессаліни” залишиться як один з найкращих взірців польського живо­пису того рівня, який французи називають “la grande peinture”» [Piątkowski, 1894, c. 3].

В останньому цитованому матеріалі, вміщеному на шпальтах «Gazety Polskiej», знаний художній критик Генрик Піонтковський згадує Ганса Макарта – і недаремно. Можна впевнено припустити, що саме картина «Шарлотта Вольтер в ролі Мессаліни» цього видат­ного австрійського живописця, створена в 1875 році, надихнула Віль­гельма Котарбінского на своєрідний парафраз.

Ще в 1874 році австрійський драматург Адольф фон Вільде­брандт написав спеціально для «зірки» віденського Бурґтеатру, Шарлотти Вольтер, драму на 5 дій «Арія та Мессаліна». Того ж року цю драму переклав польською Казимир Кашевський, і вже в 1875 році вона з'явилася на краківській сцені. Втім, великої прем'єри в Польщі тоді не відбулося, і на якийсь час запанувала пауза.

1884 року у Відні помирає Ганс Макарт, духовний учитель Клімта й Малера. Для художнього світу це була значна подія – Макарт був відомий до такої міри, що його художній вплив навіть формував зовнішній вигляд і стиль світського салону 70–80 х років XIX століття. Декораторський талант, хист сценографа, які Макарт втілював на полотні й у житті, проєктуючи, наприклад, виїзди та святкування для австрійського імператора Франца-Йосифа, зробили його в очах публіки того часу кимось на кшталт сучасної голлівуд­ської зірки класу А.

Тому не дивно, що в Будинку художника у Відні 1885 року відбулася величезна посмертна виставка Макарта, на яку графиня О’Салліван, раніше актриса Шарлотта Вольтер, надала свій портрет в ролі Мессаліни, застрахувавши його на суму 5000 гульденів.

З Рима до Варшави (про Київ і Володимирський собор на той момент ще навряд чи йшлося, а до батьків Котарбінський їздив по кілька разів на рік) дорога йшла саме через Відень. Важко уявити, що, чимало запозичивши у Макарта, бувши постійним об’єктом по­рівнянь із віденським майстром у пресі, польський художник не від­відав виставку, де Макартів доробок було представлено з безпреце­дентною широтою та повнотою. Тож він, безперечно, міг бачити і саму картину, і пам’ятні фотопоштівки з Шарлоттою Вольтер, яка позує для картини Макарта або невимушено спілкується з митцем.

У той же час Вільгельм Котарбінський отримав від Адріана Прахова запрошення до Києва й у 1886 році почав працювати над оздобленням Володимирського собору у складі «артілі» на чолі з Віктором Васнєцовим.

Прахов представив київській публіці братів Свєдомських і Ко­тарбінського як художників, які писатимуть радше картини з рим­ського життя – в той час, коли Васнєцов та Нестеров створюватимуть ікони [Прахов, 1958, с. 262, 263]. Така «спеціалізація» добре сприйма­лася місцевою буржуазією й обіцяла новий солідний статус і мож­ливість заявити про себе. Життя закипіло. Не без участі Котарбін­ського було створено вже згадуване Київське товариство художніх виставок [Добриян, 2014, с. 69], яке потребувало нових робіт для екс­понування. У ці роки художник часто переїжджає з Києва до Вар­шави, з Варшави до Рима – потрібно було закрити майстерню, збе­регти одні зв’язки, зав’язати нові, закінчити справи в одному місці й почати в іншому. Він переселявся через пів континенту: після 20 ро­ків осілого життя у Вічному місті Котарбінський перебрався до міста на Дніпрі. Шлях неодмінно лежав через Варшаву, де жили його рідні й де після тривалої хвороби в 1891 році помер батько митця.

Тут і міг народитися сюжет «Смерті Мессаліни». Саме у Вар­шаві тамтешній Великий театр на той час нарешті масштабно по­ставив драму Вільдебрандта. Римська імператриця була царицею варшавської сцени 1891–1893 років. Просто в період написання по­лотна нездала дружина Клавдія Цезаря отримувала по заслузі що­тижня на кону Великого Театру.

Сюжет цього твору коротко виклав польський критик Збіґнев Сарнецький у журналі «Swiat» [Sarnecki, 1890, c. 141]. Мессаліна, роз­бещена раба власних пристрастей, гине жертвою своїх вад. Перед тим вона встигає занапастити взірцеву римську родину матрони Арії та її чоловіка Петруса, залицяючись до Марка, сина цих добро­порядних батьків. У фіналі, після різних інтриг, зло перемагає. Сі­мейство вкорочує собі віку різними можливими способами. А Мес­саліну в останньому акті, відповідно до історичної правди, вбивають преторіанці. Власне ця дія відбувається за сценою. Глядачі не бачать момент загибелі імператриці – вони тільки чують репліки, з яких зрозуміло, що гвардійці заколюють Мессаліну мечами.

Важко уявити, що Котарбінський, бувши в Варшаві, нічого не чув про гучну виставу та героїню, чия доля була досить популярною у художників того часу. (Цікаво, що й у римському Teatro Costanzi саме восени 1893 року було поставлено балет «Мессаліна»).

Отже, у своїй картині художник пропонує нам своєрідну можливість зазирнути за лаштунки останньої дії: ми бачимо, як Мессаліна впала зі сходів біля фонтану, у садку, через який сподіва­лася втекти з палацу. Над нею стоїть чи то матір (як у класичній вер­сії Тацита), а чи служниця, а може й дух чесної Арії. А солдати, зро­бивши свою справу, відходять у темряву.

Твір Котарбінського є відчутною алюзію на картину Макарта. Обидва полотна побудовано на контрасті між осяйним тілом імпе­ратриці та навколишньою каламутною темрявою. Тільки в Макарта сяйво було повноцінним і сліпучим, а в Котарбінського його погли­нають сутінки. Браслети на руках Мессаліни ідентичні віденському сценічному образові, який повторювали театри інших країн. Світлі троянди, що їх цариця так урочисто тримає на «парадному» порт­реті Макарта, у Котарбінського зламано й розкидано навколо її тіла. Його Мессаліна білявка, як і Шарлотта Вольтер, хоча польські актор­ки у Варшаві та Кракові (й сама Валерія Мессала) були брюнетками. У Варшаві в 1891–1893 рр. Мессаліну грали Теофіля Новаковська та Зоф’я Нойрет. У Кракові цю роль виконувала Аделя Желязовська.

«Смерть Мессаліни» мала такий успіх, що потрапила в «Ka­lendarz Wieku» (щорічник, де згадувалися всі визначні події року) за 1894 рік, та й у наступні десятиліття так чи інакше фігурувала в польських часописах там, де згадувався Котарбінський.

Написавши це полотно і відбувши дебютний показ у рідному місті, Вільгельм Котарбінський привозить картину до Києва, де на початку весни 1894 року її бачить Михайло Нестеров. Автор допра­цьовує свій твір – і з цього починається київська історія його дітища [Добриян, 2014, с. 69].

Примітки

1. Дария Добриян. Лепта художника: о вкладе Вильгельма Ко­тарбинского в культурную жизнь Киева // Антиквар. 2014. № 10.

2. Киевлянин. 1894. 5 февраля. С. 3.

3. М. Нестеров. О пережитом, 1862–1917 гг. Москва, 2006.

4. Николай Прахов. Страницы прошлого. Киев, 1958.

5. Besiada literacka. 1905. 12 maja. Nr. 19.

6. Gazeta Polska. 1893. 7 lutego. Nr. 30.

7. Henrik Piątkowski // Gazeta Polska. 1894. 16 stycznia. Nr. 12.

8. Kalendarz Polski Ilustrowany na rok 1894. 1895.

9. Kurier Warszawski. 1893. 27 padziernika. Nr. 297.

10. Kurier Warszawski. 1893. 30 grudnia. Nr. 358.

11. Przegląd Tygodniowy Życia Społecznego, Literatury i Sztuki. 1894. 13 stycznia. Nr. 2.

12. Swiat: dwutygodnik illustrowany. 1890. 15 marca. Nr. 6.

13.http://www.wladimiraichelburg.at/kuenstlerhaus/einlaufbuecher-der-kunstwerke/1885-2/

Автор дослідження: Олександра Пеліховська