Поки кандидати готуються до передвиборчих дебатів, а вся країна обговорює очікуване шоу на НСК «Олімпійський», є нагода порівняти програми двох фіналістів першого туру президентських виборів, пише волонтерка Оксана Тунік-Фриз.

Почнає вона з Євроінтеграції та Безпеки. На її думку, програма Володимира Зеленського засвідчує відданість кандидата ідеям інтеграції до Європейського Союзу та НАТО.

«Рух України до НАТО та інших безпекових об’єднань – запорука нашої безпеки, в яку я вірю, та яка повинна отримати підтвердження через всеукраїнський референдум».

Звичайно, виникає резонне питання: навіщо проводити всеукраїнський референдум, якщо рішення про вступ до ЄС та НАТО Конституцією вже визначений як основний напрям зовнішньої політики?

На це питання є дві відповіді.

По-перше, політики часто змінюють свої рішення. І навіть закріплення курсу у Конституції не дає гарантій, що який-небудь Конституційний Суд знову не змінить основний закон держави. Референдум - це воля народу, з якою буде змушений рахуватись як наш політичний клас, так і наші партнери на Заході. Та й російська влада не зможе прикриватись аргументом про «народ, який насильно тягнуть в НАТО»

По-друге, відновлення народовладдя є основою програми Володимира Зеленського, який обіцяє, що найважливіші державні рішення будуть ухвалюватись за допомогою інструментів прямої демократії. Та й результати опитування громадської думки щодо вступу до ЄС та НАТО не залишають інших варіантів окрім підтримки українцями євроатлантичного напряму руху.

Програма Петра Порошенка з питання євроінтеграції вигідно відрізняється наявністю конкретних строків реалізації пропозицій чинного президента:

«У 2023 ми подамо заявку на вступ до ЄС, отримаємо і почнемо виконувати План дій щодо членства в НАТО».
Разом з тим, реалістичність вказаних обіцянок викликає серйозні занепокоєння.

Україна, як і будь-яка суверенна держава, має право подати заявку на вступ до ЄС. Однак, це не означає, що вказана заявка буде розглянута, а нашій державі буде наданий статус кандидата на вступ до ЄС. Зрештою, і отримання статусу кандидата нічого не гарантує – Туреччина отримала статус кандидата у 1999 році, але й досі не стала членом ЄС та не має реальної перспективи членства.

Ще менш реалістичним виглядає «виконання Плану дій щодо членства в НАТО». Для отримання такого Плану дій, необхідно отримати згоду всіх держав-членів НАТО. Нагадаємо, на горезвісному Бухарестському саміті НАТО у 2008 році Україні вже було відмовлено в отриманні Плану дій щодо членства через позицію Німеччини та Франції. З того часу позиція вказаних держав не змінилась, що мінімізує шанси отримання ПДЧ у найближчі роки.

Загалом, проблема обіцянок Петра Порошенка у сфері євроінтеграції в тому, що їх реалізація лише частково залежить від його дій, як голови держави, і більшою мірою, залежить від геополітичної кон’юнктури, на яку Президент не може впливати.

Щодо безпеки держави Володимир Зеленський пропонує перейти до професійної армії.

«Професійна армія має стати школою лідерства і свободи. Армія повинна бути престижною службою, де отримані навички і знання будуть успішно застосовані і в реальному секторі економіки. Моє завдання зробити так, щоб зарплата військовослужбовців була на рівні натівських стандартів.»

Більшість держав-членів НАТО дійсно мають професійні армії. Колективна система безпеки, яку забезпечує НАТО, дозволяє відмовитись від призовної армії, що і зробила більшість країн-членів Альянсу.

Не досить зрозуміло, що кандидат має на увазі під фразою «зарплата на рівні натівських стандартів». Стандарти матеріального забезпечення військовослужбовців в Туреччині та США принципово різні.

У контексті припинення війни Володимир Зеленський пропонує перейти до Будапештського формату перемовин:

«Перед гарантами за Будапештським меморандумом і партнерами з ЄС ми ставитимемо питання підтримки України у прагненні завершити війну, повернути тимчасово окуповані території і змусити агресора відшкодувати завдані збитки. Здача національних інтересів і територій не може бути предметом жодних перемовин».

Посередники по Будапештському формату (Велика Британія, США) для України є більш прийнятними ніж посередники у Нормандському форматі (Франція та Німеччина). Разом з тим, невідомо чи погодиться Російська Федерація приєднатись до цього формату. Та й сама зміна формату перемовин навряд чи призведе до якісних зрушень у позиції РФ щодо Донбасу та Криму.

Петро Порошенко фактично пропонує зберегти існуючу безпекову політику України.

«Ми продовжимо лінію на відновлення територіальної цілісності України, повернення окупованих територій Донецької та Луганської областей і Криму політико-дипломатичним шляхом, забезпечуючи єдність проукраїнської коаліції у світі, використовуючи інструмент санкцій та механізм міжнародної місії ООН на всій території окупованого Донбасу».

Розуміючи усю важкість дипломатичної боротьби проти РФ, варто зазначити, що політика чинного голови держави проти РФ не принесла омріяного припинення війни. Тому фактична відмова від пошуку нових форм для тиску на РФ не сприятиме вирішенню війни на Донбасі.

Натомість досить слушною є пропозиція чинного президента щодо розвитку пріоритетних напрямів оборони нашої держави:

«Ми завершимо створення щільної системи протиракетної та протиповітряної оборони. На часі – докорінна модернізація українського флоту і повітряних сил».

Водночас, у цьому пункті наявна певна маніпуляція. «Щільна система протиракетної та протиповітряної оборони», начебто вже майже створена в Україні, містить застарілі радянські ЗРК типу «С-200», «С-300», «С-125», «ТОР», «БУК» та інші подібні комплекси. Навіть після відновлення, вказане озброєння нездатне захищати українське небо від новітніх російських винищувачів покоління «4+» СУ-30 та СУ-35.

Докорінна модернізація флоту потребуватиме суттєвого (в рази) збільшення оборонного бюджету України, а відновлення повітряних сил – ще й наявності відповідних технологій, якими Україна сьогодні не володіє. Саме тому запропонована Петром Порошенком програма модернізації ЗСУ виглядає дещо утопічною.

У наступних постах про інші пункти програм кандидатів.