Ситуація в Азовському морі, яку Росія провокувала останніми місяцями у бік різкого загострення, таки вибухнула. Україна зазнала не гібридного, прихованого, а цілком явного, конкретно визначеного акту агресії, повідомляє ПіК.

І в цій ситуації абсолютно безвідповідальною і навіть зрадливою є поведінка частини політиків, аналітиків і експертів, які миттєво заволали політичними штампами, що критикують ініціативу введення воєнного стану. Їхня логіка є абсолютно збоченою, адже «аналізи» про відтермінування виборів або можливі обмеження прав і свобод є нікчемними у порівнянні із загрозою втрати державності.

Чи є така загроза реальною? Так. Держава п’ятий рік живе в умовах, коли непередбачуваний агресор, держава-терорист Росія постійно підкидає багаття у вогнище війни. І те, що відбулось у Азовському морі – збройне захоплення українських суден – має непередбачувані наслідки. Бо ніхто нині не може спрогнозувати, які думки і плани рояться у хворій голові Путіна. Навіть з огляду на таку непередбачуваність, Україна має терміново зробити усе, що мало бути, але не було зроблено останніми роками.

А саме: ввести воєнний стан, перевести державну економіку на військові рейки, навіть більше – примусити жируючих на війні олігархів поділитися своїми статками та виробничими потужностями для посилення оборони країни.

Щодо президента, який нині намагається посилати сигнали про те, що воєнний стан не порушить принципи демократії, свободи слова та інше, – він має не демонструвати такий політичний «маятник», а просто виконати свій конституційний обов’язок. Згідно з Конституцією та Закону про оборону, які мають імперативну, тобто обов’язкову для виконання дію, в нього немає варіантів, окрім виконання цього свого обов’язку у повному обсязі. Не дивлячись на волання політичних опонентів і з огляду електоральні перспективи.

Адже насправді умови для введення воєнного стану були наявними і раніше. Чіткі ознаки воєнної агресії містяться у ряді міжнародних документів, які в цьому сенсі є первинними – національне законодавство побудоване на основі цих документів. Маю на увазі Статут ООН; Пакт Бріана — Келлоґа від 27 серпня 1928 року; протокол Литвинова від  9 лютого 1929 року; Пакт про ненапад 25 червня 1932 року; Конвенцію «Про визначення агресії» 3 липня 1933 року.

Серед прямих ознак військової агресії, які містяться в цих міжнародних правових актах, є такі, що прямо відпадають під поточну ситуацію:

• Вторгнення збройних сил, з або без оголошення війни, на територію іншої держави.
• Атака сухопутними, морськими або повітряними силами, з або без оголошення війни, на територію, морські або повітряні судна іншої держави.
• Морську блокаду берегів або портів іншої держави.
• Надання підтримки збройним бандам, сформованим на своїй території, які вторглися на територію іншої держави, або відмова, попри прохання держави, на територію якої відбулося вторгнення, прийняти, на своїй власній території, всі заходи в її силах, щоб позбавити ці групи допомоги або захисту.

Отже, картина проста і прозора, то ж поборники «політичних мотивів» або «демократичних цінностей» мають просто вивчити відповідні закони і замовкнути.

Бо ми ніколи не станемо самостійною і незалежною державою, якщо будемо проводити половинчасту політику. Тому нині крок української держави, яким вона нарешті повноцінно на міжнародному і внутрішньому рівнях визнає, що зазнає щодо себе збройної агресії і знаходиться фактично у стані війни, не повинен бути звично гібридним. Суспільство має почути чіткі відповіді на те, що буде із безвізовим режимом з Росією, яким чином будуть обмежені дипломатичні стосунки, яка доля прямих неприхованих агентів впливу Росії у вигляді «опоблоків» та «зажиттів». Чи буде нарешті економіка підпорядкована військовим потребам? Які накази будуть віддані військам?

Усі ці питання до Головнокомандувача, який не має права в цій ситуації гратись у політику, зважувати на рейтинги і таке інше. Бо його заяви про те, що не дивлячись на військовий стан, мобілізація може не оголошуватись, є проявом готовності до компромісу, який у даному випадку не має розглядатись в принципі.

Вкотре не можна не згадати головну ваду сьогоднішнього держуправління, яка полягає у відсутності державного аналізу і прогнозування. Які є базою для прийняття відповідальних рішень.

Нині треба прогнозувати подальші кроки Росії, для якої, неважко здогадатись, збройна провокація в Азовському морі є частиною чергової гібридної технології. Путінські аналітики, безумовно, прораховували варіанти різкої реакції України у вигляді ведення воєнного стану. Вони, звичайно, розуміють, як користатись такою ситуацією. Логічні для воєнного стану деякі обмеження прав і свобод стануть приводом для розхитування внутрішньої ситуації. Московська агентура буде провокувати невдоволення і спротив громадян, використовуючи свої ЗМІ, парламентську трибуну і вулиці. Це ситуація, зручна для внутрішнього підриву і стравлювання людей із правоохоронними органами, які мають забезпечити повноцінну реалізацію умов військового стану.

Тож державі необхідно робити кроки на випередження.

Перш за все повинна спрацювати дипломатична служба, яка наразі не демонструє активності. Зокрема Україна має наполягати на позачерговому скликанні Радбезу ООН з імперативною вимогою виконання її резолюції з боку РФ.

Відкрита агресія має стати поштовхом для введення проти Росії дійсно дієвого пакету санкцій, які поставлять державу-терориста перед перспективою повного економічного занепаду. Україна має поставити перед ЄС та США питання саме таким чином.

Нарешті потрібно звернутись до країн-підписантів Будапештського меморандуму з вимогою про надання з їх боку військової допомоги Україні.

І, врешті-решт, це випадок, коли треба покласти край позиції «в нас стріляють, а ми терпимо». Військове командування, з огляду на наявність воєнного стану, має дати ЗСУ наказ діяти відповідно до вимог Статутів і у разі небезпеки застосовувати весь наявний військовий арсенал для відсічі агресору.

Настав час нарешті показати Світу і Росії, що Україна має рішучість, сили і можливості відстоювати свої національні інтереси, діяти так, як того вимагає право і обов’язок збереження своєї державності і незалежності.

Микола ГОЛОМША, лідер політичної партії “ПАТРІОТ”