Чи ризикне опозиція висунути у мери кандидата-гуманітарія?
Роздуми над найбільш цікавою фігурою в списку «кандидатів у кандидати»
Серед ймовірних претендентів на почесне звання «єдиного кандидата від опозиції у мери Києва» у ЗМІ обговорюється декілька прізвищ. Кличко, Порошенко, Катеринчук, Томенко – це люди, які не лише мають різний рівень підтримки киян, власну політичну історію, але й, беззаперечно, відмінні особистісні характеристики. Психологи б сказали, що вони належать до різних психотипів, політологи – що це виразники різних політичних позиціонувань.
В.Кличко – це ім’я-бренд, символ неперевершеного особистого успіху в спорті, який не може не викликати симпатії як особистість. Ставши мером, він безумовно стане уособленням Києва в світі, чим, серед іншого, значно сприятиме покращенню іміджу міста та його інвестиційної привабливості. Кличко стоїть поза усталеними стереотипами про мера-політика та мера-господарника.
Петро Порошенко – це також історія особистого успіху, але успіху, насамперед, управлінського та підприємницького, а великою мірою і успіху політичного. Порошенко – це суміш мера-політика і мера-господарника, але на відміну від О.Попова, господарника не містечкового та загальноукраїнського масштабу.
М.Катеринчук належить до нового покоління українських політиків, він намагається бути політиком європейського типу – відкритим до діалогу, гарним оратором та здатним на неординарні кроки. У разі перемоги на виборах міського голови Києва, він буде прикладом чистого «мера-політика», керівника міста, який із значно більшим задоволенням виступатиме за трибуною Київради, аніж займатиметься тихою кабінетною роботою, а вже тим більше – веденням будівництва крупних інфраструктурних об’єктів. Він – повна протилежність «прораба» Попова, і не приховує цього.
«Завдання номер один для майбутнього мера - це забезпечити перемогу опозиції в 2015 році, вивести людей і працювати з ними, і дати їм можливість відстояти свій вибір», - відверто зізнався Микола Дмитрович у інтерв’ю «Українській правді».
Однак, чи не найцікавішою фігурою у списку «кандидатів у кандидати» від опозиції, є Микола Володимирович Томенко. Він – і не мер-господарник, і не мер-політик, і не поєднання цих позиціонувань. М.Томенко – це політик-гуманітарій, тип дуже незвичний для вітчизняної політичної практики.
Дещо відступаючи від теми, варто зазначити, що політики (і взагалі ширше – керівники) такого типу в 80-ті роки були дуже популярними на Заході, особливо у Великобританії. Там ступінь «master of arts» («магістер з мистецтва») свого часу став своєрідною «перепусткою» у вищі ешелони влади, особливо якщо цю ступінь була здобута в Оксфордському або Кембриджському університетах. Тоді у США та Західній Європі панував тренд на гуманітарні науки, вважалось, що добре навчений гуманітарій здатний управляти і фінансовими, і промисловими, і суто адміністративними процесами. Втім, цей тренд досить швидко змінився у зв’язку з тим, що експеримент явно не вдався, і навпротивагу епосі гуманітаріїв розпочалась епоха-технократів. Але це вже інша історія.
Очевидно, що висунення опозиціонера Миколи Томенка у кандидати в мери буде дуже сміливим кроком. Інтелектуально М.Томенко набагато випереджає О.Попова, що видно для всіх, хто відслідковує роботу Миколи Володимировича на посаді голови парламентського комітету зі свободи слова. Томенко робить гучні заяви на захист журналістів, опікується музейною справою, сприяє виданню альбому рисунків Т.Шевченка. Він – ініціатор й організатор загальнонаціональних акцій «Сім чудес України», «Сім природних чудес України», «Сім чудес України: замки, фортеці, палаци» та «Сім туристичних маршрутів України». Серед іншого – Микола Володимирович засновник прецікавого культурологічного світоглядного веб-порталу «Рідна країна», автор книг «Теорія українського кохання», «Український романтик Микола Гоголь». Акценти на абстрактних, вічних цінностях вже давно стали своєрідною візитівкою Томенка.
Микола Томенко обачний – він ніколи не коментує економічні процеси, розуміючи свою в них некомпетентність (для гуманітарія це, звичайно, можна вибачити). Його життєвий шлях ніколи, по-суті, не перетинався із реальною економікою чи будь-якими серйозними системами управління. Армія, історичний факультет, комсомол, Народний рух, аспірант, доцент. Пізніше – робота в прес-службах різних відомств, з яких найвища – головним піарщиком у тодішнього мера Києва Олександра Омельченка. З 2002 року – народний депутат, ще тоді вперше був обраний головою Комітет з питань свободи слова та інформації (схоже, на цій посаді М.Томенко найкомфортніше). Після Помаранчевої революції був на високій посаді віце-прем’єра з гуманітарних питань (тут, щоправда, потрібно взяти до уваги, що посада ця хоч і має гучну назву, але не пов’язана з управлінням окремим відомством, а отже, по-суті – безвідповідальна). Пізніше Микола Володимирович майже шість років був на почесній, але вже суто декоративній посаді заступника голови Верховної Ради України.
Відсутність реального досвіду управління – це не тільки мінус. Адже, завдяки цьому, М.Томенку вдалось уникнути будь-яких корупційних чи інших скандалів, у нього немає власного бізнесу чи великих статків, які б стали об’єктом нападок опонентів. Проте він за натурою, за великим рахунком, як і двадцять років тому – інтелектуально підкований експерт, «розумна голова» у білому комірці та з аристократичними руками.
Висунення М.Томенка для опозиції – це гра ва-банк. Якщо він буде справді єдиним кандидатом від опозиції (без суперника у вигляді того ж Катеринчука), то майже напевне здобуде перемогу над Олександром Поповим. Але після перемоги доведеться зайнятись реальною роботою, буденними справами, складним механізмом, який має назву «столичне господарство». І тут, враховуючи сильну протидію уряду та президента, недосвідченому в «земних» справах гуманітарію Томенку буде нелегко. Ключове запитання, над яким, певно, замислюються сьогодні лідери опозиції звучить приблизно так: «Чи вдасться меру-Томенку протриматись півтора року, до президентських виборів? Чи не надто дискредитує інтелектуально розвинений, але практично зовсім недосвідчений Томенко опозиційні сили, заваливши (із допомогою влади) справи в Києві?».
Яку відповідь дали на це запитання Яценюк, Турчинов, Кличко, Тягнибок та інші «топи» опозиційних сил, включно, звісно, ж з самою Юлією Тимошенко, ми дізнаємось незабаром. Якщо вибори все ж будуть призначені у цьому році. І якщо опозиція все ж буде здатною висунути єдиного кандидата.