17 липня 2020 року доблесне Національне антикорупційне бюро України знову порадувало українських платників податків своїми трудовими успіхами. Після чергового обшуку в Окружному адміністративному суді Києва (попередній раз підлеглі Артема Ситника трясли ОАСК 26 липня 2019 року) на сайті НАБУ з’явилось повідомлення про те, що суддям Окружного адміністративного суду Києва знову повідомили про підозру: «детективи НАБУ повідомили про підозру голові Окружного адміністративного суду міста Києва (далі — ОАСК), його заступнику та ще п’ятьом суддям цього суду, а також голові Державної судової адміністрації України. Триває процес вручення підозр ще чотирьом особам, пше Володимир Бойко для Резонансу.

Як з’ясувало слідство, зазначені особи, загалом 12, діяли у межах злочинної організації на чолі з головою ОАСК, яка мала на меті захоплення державної влади шляхом встановлення контролю над Вищою кваліфікаційною комісією суддів України (ВККСУ), Вищою радою правосуддя (ВРП) та створення штучних перешкод у їхній роботі».

А тепер відкриємо Кримінальний процесуальний кодекс України й прочитаємо пункт 3 частини першої статті 481: «Письмове повідомлення про підозру здійснюється: судді, судді Конституційного Суду України, присяжному на час виконання ним обов’язків у суді, Голові, заступнику Голови, члену Вищої ради правосуддя, Голові, заступнику Голови, члену Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, працівникам Національного антикорупційного бюро України – Генеральним прокурором або його заступником». Отже, ні за яких обставин детективи НАБУ не могли повідомити суддям про підозру в кримінальному провадженні, яке розслідує Національне антикорупційне бюро України, – це міг зробити тільки керівник Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Назар Холодницький, який за посадою є заступником генерального прокурора. Але й Назар Іванович цього не робив (більш того, на час цих подій він перебував у відпустці).

Більш того – саме кримінальне провадження, в якому були проведені обшуки та повідомлено про підозру суддям ОАСК, не має відношення ані до НАБУ, ані до цих суддів. Жодний прокурор, який входить у групу прокурорів у цьому провадженні, не погоджував клопотання про проведення обшуку й не підписував повідомлення про підозру, а санкцію на обшук суддя Ленінського районного суду Кіровограда (місто давно перейменували в Кропивницький, але суд досі зберігає стару назву) Олена Лук’янова надана на підставі підроблених документів, наданих їй співробітниками НАБУ.

Нескладно переконатись, що і обшук в кабінетах суддів Окружного адміністративного суду Києва Павла Вовка, Євгена Аблова, Ігоря Погрібніченка, Ігоря Качура, Богдана Саніна, Володимира Келеберди, Олексія Огурцова, Руслана Арсірія та Віктора Шулежка, і повідомлення про підозру суддям ОАСК та голові Державної судової адміністрації Зеновію Холоднюку (втім, голова ОАСК Павло Вовк заперечує, що йому хтось вручав підозру – він перебував у відпустці й про всі ці події довідався з повідомлень у ЗМІ, як і пан Холоднюк), і повідомлення про підозру в «захоплені влади» відомому адвокату Ростиславу Кравцю були здійснені підлеглими Артема Ситника з використанням завідомо підроблених документів у кримінальному провадженні, до якого НАБУ не мало й не могло мати жодного відношення. Точніше – для вчинення службового підроблення Ситник використав витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань у «справі Майдану» №42014000100000046. Це кримінальне провадження свого часту розслідувалось Управлінням спеціальних розслідувань Генеральної прокуратури України під орудою Сергія Горбатюка і було розпочато 25 лютого 2014 року «за фактом організації вищими службовими особами Міністерства внутрішніх справ України, зокрема ДДАІ МВС України за попередньою змовою з іншими вищими службовими особами органів прокуратури, судової влади, інших органів державної влади та інших невстановлених осіб, масових зловживань службовим становищем, перевищенням влади працівниками правоохоронного органу та прийняття судами завідомо неправосудних рішень, з метою незаконного переслідування учасників руху «Автомайдан» під час масових акцій протесту у період з листопада 2013 року по лютий 2014 року».

Зрозуміло, що судді Окружного адміністративного суду Києва, голова Державної судової адміністрації чи знаний на всю країну адвокат не мали відношення до переслідування учасників акцій протесту. А розповіді про «захоплення державної влади шляхом встановлення контролю над Вищою кваліфікаційною комісією суддів України (ВККСУ), Вищою радою правосуддя (ВРП) та створення штучних перешкод у їхній роботі» в НАБУ висмоктали шляхом незаконного прослуховування кабінетів суддів ОАСК в січні-червні 2019 року.

Управління спеціальних фальсифікацій

Кабінети суддів Окружного адміністративного суду Києва Ситник обладнав засобами негласного зняття інформації на початку 2019 року на замовлення тодішнього заступника глави Адміністрації Президента Порошенка Олексія Філатова – це відома історія, про яку не раз доводилось розповідати раніше. Адміністрація Президента якраз завершувала так звану «судову реформу» з приборкування суддів, але не всі «їхні честі» раділи спритності Філатова, який виривав у них з рота останній кусень хліба. Опозиціонери гуртувались навколо голови Окружного адміністративного суду Києва Павла Вовка, а носії правосуддя з провінції з захопленням спостерігали, як судді ОАСК влаштовували капості голові Вищої кваліфікаційної комісії суддів України Сергію Козьякову, що ревно обслуговував Адміністрацію Порошенка.

Одначе, взявши підряд на стеження за суддівською опозицією, Ситник зіткнувся з серйозною організаційною проблемою – треба було отримати ухвалу слідчого судді апеляційного суду з дозволом на проведення негласних слідчих дій. Бо без такого дозволу не вдалося б використати матеріали «прослушки» ані для шантажу, ані для роздмухування галасу. Отримати судову санкцію на проведення негласних слідчих дій можна лише в межах певного кримінального провадження й лише на клопотання детектива, погодженого з прокурором Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, який здійснює процесуальне керівництво в даному провадженні. А йти до Назара Холодницького й пояснювати, для чого знадобилось ставити приховані мікрофони в кабінетах суддів Вовка та Аблова Ситник, ясна річ, не міг – це був ще той час, коли Назар Іванович ображався на Артема Сергійовича за мікрофон, встановлений у акваріум керівника САП, і тому перешкоджав Ситнику заробляти на замовленнях від Адміністрації Президента.

Тоді директор НАБУ звернувся до начальника Управління спеціальних розслідувань Генеральної прокуратури Сергія Горбатюка, який мав у своєму розпорядженні цілу когорту кишенькових прокурорів, та попрохав організувати йому дозвіл на проведення НСРД відносно суддів Окружного адміністративного суду Києва в якомусь кримінальному провадженні. Якими аргументами Ситник переконав Горбатюка вчинити службове підроблення – то треба встановлювати слідчим шляхом, але люди брешуть, що за таку послугу директор НАБУ, начебто, пообіцяв Сергію Вікторовичу посаду керівника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури. Мовляв, Ситник і тодішній посол США в Україні Марі Йованович вирішили вигнати Холодницького та призначити замість нього безвідмовного Горбатюка, який здатен вчинити будь-який службовий злочин (пригадуєте, як Йованович наприкінці лютого 2019 року раптом стала вимагати звільнити Холодницького? – Оце воно й було).

Але 20 листопада 2017 року прокуратура втратила повноваження органу досудового розслідування, слідчі прокуратури не могли розслідувати нових справ і лише повинні були впродовж наступних двох років завершити старі провадження. Тоді Горбатюк витягнув з архіву матеріали так званого 46-го провадження, що було зареєстроване 25 лютого 2014 року. Ці матеріали залишились після направлення до суду кількох справ по обвинуваченню міліціонерів і суддів, які під час акцій протесту забирали посвідчення водія в активістів «Автомайдану». Саме в цьому провадженні було виготовлено клопотання в суд про надання дозволу на проведення негласних слідчих дій щодо судді ОАСК.

При цьому фальсифікатори зазначили в клопотанні, що НАБУ, начебто, здійснює оперативний супровід у «справах Майдану» й виконує завдання Управління спеціальних розслідувань з проведення негласних слідчих дій. А оскільки службове підроблення було видно неозброєним оком, то клопотання Горбатюк направив не в Київський апеляційний суд, де був великий ризик отримати відмову, а в Чернігівський апеляційний суд, де Ситнику вдалось домовитись з головою суду.

Упродовж наступних півроку всі сили Управління спеціальних розслідувань та прокурорів з обслуги Горбатюка були кинуті на те, щоби прослуховувати аудіозаписи розмов з кабінетів суддів ОАСК, які їм носили НАБУїни, розшифровувати ті розмови та виготовляти протоколи проведення негласних слідчих (розшукових) дій. Ба більш того, Горбатюк, натхнений повагою Артема Сергійовича, спробував навіть влаштувати провокацію підкупу й заслав до адвоката Ростислава Кравця, який брав активну участь у суддівських інтригах проти голови ВККСУ Козьякова, агента НАБУ з пропозицією передати хабар голові ОАСК (щоправда ця «спецоперація» закінчилась пшиком – хабародавець був посланий у пішу еротичну подорож).

Проведення НСРД допускається лише впродовж 2 місяців. Цей строк Горбатюк двічі продовжував, подаючи відповідні клопотання в Чернігівський апеляційний суд. А коли настав час знімати апаратуру, встановлену в кабінетах суддів, керівник Управління спеціальних розслідувань взяв у Деснянському районному суді Чернігова дозвіл на проведення обшуку в Окружному адміністративному суді Києва все в тій же ж «справі Майдану» №42014000100000046 від 25.02.2014.

26 липня 2019 року Горбатюк разом з Ситником провів прес-конференцію, де розповів, які жахи коїлись в Окружному адміністративному суді Києва – там відмовлялись визнавати повноваження голови ВККСУ Козьякова, плели мереживо інтриг, перешкоджали судовій реформі ім.Порошенка «та втрутились у діяльність судових органів з метою створення штучних перешкод у роботі Вищої кваліфікаційної комісії суддів України. Мета цих дій — уникнення обов’язкового кваліфікаційного оцінювання, встановленого законом для служителів Феміди».

При цьому Сергій Вікторович забув зазначити, що він брав замовлення на слідкування за суддями не у вільний від роботи час, а замість того, щоби розслідувати «справи Майдану». Втім, дивного в тому нема нічого: ще в 2015 році в очолюваному Горбатюком Управління спеціальних розслідувань збирались продати оточенню екс-міністра внутрішніх справ Віталія Захарченка два кримінальних провадження – за фактом викрадення Юрія Вербицького та Ігоря Луценка й за фактом вбивства журналіста Вячеслава Веремія – в обмін на продаж Петру Порошенку телеканалу «112.Україна». Між тодішнім номінальним власником телеканалу Віктором Зубрицьким (йому було повідомлено про підозру в обох справах) і представником Порошенка Віктором Поліщуком була укладена письмова угода щодо закриття цих проваджень, підтверджена першим заступником генпрокурора та слідчим Управління спеціальних розслідувань. Порошенко навіть виплатив Зубрицькому аванс, але оборудка зірвалась з незалежних від Горбатюка причин.

На цьому б Горбатюку зупинитись. Але Сергію Вікторовичу так сподобалось обслуговувати Ситника, він так боровся за посаду майбутнього керівника САП, що продовжував і далі використовувати витяги з ЄРДР у «справах Майдану» для вчинення корупційних злочинів і провокацій. Зокрема, Горбатюк на прохання Ситника в серпні 2019 року отримав в тому ж таки Чернігівському апеляційному суді в тому ж самому кримінальному провадженні №42014000100000046 від 25.02.2014 дозвіл на встановлення апаратури негласного зняття інформації в кабінеті заступника генерального прокурора Анжели Стижевської. Що прикметно – мікрофони встановлювали знову ж таки співробітники Оперативно-технічного управління НАБУ, яких Горбатюк завіз на службовому автомобілі (машина була виділена Сергію Вікторовичу на кошти платників податків, щоби він займався розслідуванням «справ Майдану») через підземний гараж Генеральної прокуратури, а наступного ранку таким же шляхом вивіз.

І це не все: у серпні 2019 року в цій самій «справі Майдану» Горбатюк (точніше, його кишеньковий прокурор Володимир Приходько) затримав заступника міністра з питань окупованих територій Юрія Гримчака, якому разом із Ситником підіслав агента СБУ Максима Святненка (професійний провокатор, який брав участь у конкурсі на посаду начальника відділу НАБУ по роботі з заявниками та потерпілими) з пропозицією передати хабар в Київську міську державну адміністрацію. Хабар давався від імені ТОВ «Фірма «Катран-К», яка працює «під дахом» СБУ, і призначався, начебто, на подяку за погодження реконструкції ринку «Рибалка» поблизу станції метро «Дніпро» з наступним перетворенням реконструкції в будівництво багатоповерхівки. Люди брешуть, що цю «спецоперацію» Горбатюк розробив разом з майбутнім першим заступником начальника Головного управління СБУ по Києву та Київській області Олександром Білоусом, чиїм агентом є Святненко, на завдання тодішнього керівника Офісу Президента Андрія Богдана – мовляв, Гримчак, повіривши Святненку, понесе гроші комусь із заступників київського міського голови Віталія Кличка, при передачі грошей Горбатюк затримає хабарника й це стане підставою для звільнення Кличка з посади голови КМДА. Але операція зірвалась – Гримчак не знав нікого в оточенні Кличка, тому Горбатюк оголосив його не посередником у хабарництві, а шахраєм, який, начебто, виманював гроші в Святненка.

Ось так Горбатюк «розслідував справи Майдану», плескаючи язиком на кожному розі про те, як йому заважають продемонструвати бодай якийсь результат попри колосальні ресурси, що були вкладені в Управління спеціальних розслідувань Генпрокуратури. Але як тільки наприкінці серпня 2019 року генеральним прокурором став соратник Ситника Руслан Рябошапка, Сергій Вікторович замість омріяної посади керівника САП отримав копняка під зад і взагалі був змушений покинути органи прокуратури – з таким презирством до Горбатюка ставились ті, хто ним покористувався.

Не «справи Майдану», а процесуальний універмаг

Але повернімось до історії з прослуховування кабінетів суддів Окружного адміністративного суду Києва. Після спільної прес-конференції 26 липня 2019 року Горбатюк і Ситник ще встигли 2 серпня 2019 року підписати в заступника генпрокурора Сергія Кізя повідомлення про підозру голові ОАСК Павлу Вовку, його заступнику Євгену Аблову, судді ОАСК Ігорю Погрібніченку та судді Суворовського райсуду Одеси Івану Шепітку за статтею 375 КК України – «постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови». Підозра полягала в тому, що судді ОАСК перешкоджали Сергію Козьякову очолювати Вищу кваліфікаційну комісію суддів після того, як у нього закінчився строк повноважень, інспірувавши відповідне судове рішення. Але зрозуміло, що подібна підозра ніяких наслідків, окрім реготу в юридичних колах, не мала й ця «справа Майдану» потихеньку сконала. Тим більше, що в країні помінявся президент, новому генеральному прокуророві Рябошапці було не з руки обслуговувати замовлення колишньої влади, а в його друга Ситника почались проблеми – постановою Сарненського районного суду Рівненської області від 6 вересня 2019 року №572/2133/19, залишеною в силі постановою Рівненського апеляційного суду від 13 грудня 2019 року, директора НАБУ був визнаний корупціонером з позбавленням права обіймати посади державної служби.

Ситуація змінилась лише 15 липня 2020 року. Того дня Верховна Рада впродовж 3 хвилин провалила голосування за поправку до Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України», відповідно до якої корупціонер не може обіймати посаду директора НАБУ. Цей акт законотворчості символізував мир та злагоду, які, нарешті, запанували між очільником НАБУ та керівником Офісу Президента – не даремно ж депутатів монобільшості умовляв голосувати проти цього закону особисто голова фракції партії «Слуга народу» Давид Арахамія. Тобто, високі сторони домовились, що корупціонер Ситник і надалі торгуватиме справами та братиме замовлення на прослуховування кабінетів суддів, а за це він забуде про існування так званих «записів Єрмака», на яких брат керівника Офісу Президента торгує посадами.

Вже наступного дня, 16 липня 2020 року, підлеглі Ситника отримали в Ленінському районному суді Кіровограда ухвалу судді Лук’янової про задоволення клопотання про проведення обшуку в Окружному адміністративному суді Києва все в тому ж самому провадженні №42014000100000046 від 25.02.2014, до якого НАБУ не мало й не могло мати жодного відношення і яке так натхненно колись розслідував Горбатюк. Клопотання підписав заступник генерального прокурора Андрія Любовича, який також не має відношення ані до НАБУ, ані до будь-якого кримінального провадження – 14 липня 2020 року наказом генерального прокурора№322 Любович взагалі був усунутий від кураторства тими структурними підрозділами, які здійснюють процесуальне керівництво в кримінальних провадженнях. Того ж дня Любовичу був заблокований доступ до ЄРДР, натомість Департамент організації, процесуального керівництва досудовим розслідуванням та підтримання публічного обвинувачення у кримінальних провадженнях про злочини, вчинені у зв’язку із масовими протестами у 2013 – 2014 роках був переданий у підпорядкування заступника генпрокурора Гюндуза Мамедова, який і очолив групу прокурорів у кримінальному провадженні №42014000100000046 від 25.02.2014.

Іншими словами, Ситник замість клопотання з проханням надати згоду на проведення обшуку в приміщеннях ОАСК, підписаного прокурором, підсунув судді Лук’яновій нікчемного папірця з підписом сторонньої людини.

17 липня 2020 на підставі цієї завідомо підробленої ухвали співробітники НАБУ без відома прокурора провели невідомо для чого обшук в Окружному адміністративному суді Києва в «справі Майдану», після чого вручили кільком суддям і адвокату Ростиславу Кравцю «підозру», підписану сторонньою особою – громадянином Любовичем, який на той час не мав не тільки відношення до будь-яких кримінальних проваджень, але навіть був позбавлений доступу до Єдиного реєстру досудових розслідувань.

Після чого Любович відключив телефон і три дні переховувався. А коли 20 липня 2020 року, нарешті, з’явився на роботі, то на запитання здивованих колег став пояснювати, що він колись підписав чи то чисті аркуші паперу, чи то якийсь текст, наданий йому Ситником. І що, мовляв, це він зробив для того, щоби помститись Венедіктовій, яка, всупереч домовленостям з Ігорем Валерійовичем, що придбав Любовичу посаду заступника генерального прокурора, тепер хоче перевести Андрія Олександровича прокурором Дніпропетровської області.

Втім, складається враження, що Ситнику не вдасться довго водити замовника за ніс і переконувати, що він ось-ось відправить за ґрати суддів Окружного адміністративного суду Києва. Навіть його домашні судді з Вищого антикорупційного суду не зможуть закрити очі на той факт, що пред’явлене НАБУ повідомлення про підозру – це фальшивка, виконана з використанням витягу з ЄРДР по одній зі «справ Майдану» й підписана неуповноваженою особою.

Але виникає інше запитання – до яких пір усілякі пройдисвіти від юстиції за допомогою «адвокатів Небесної Сотні» використовуватимуть для корупційних оборудок матеріали кримінальних проваджень з числа «справ Майдану»? Чому ті, хто ці справи фальсифікував, продавав, пропивав та відчужував у інший спосіб, досі не знайомляться з меню Лук’янівського СІЗО? Чому «справи Майдану» за допомогою професійних «громадських активістів», які перебувають на утриманні Фонду «Відродження», перетворились на універмаг, де будь-який ситник може придбати витяг з ЄРДР та оформити в суді «негласку» без відома прокурора Спеціалізованої антикорупційної прокуратури? Відповіді на ці питання передбачені низкою статей Кримінального кодексу України. Але суспільство їх не отримає, доки в Україні, нарешті, не з’явиться генеральний прокурор – себто службова особа, відповідальна за дотримання законності в державі.