12 лютого виповнюється 140 років від дня народження відомої української вченої, історикині та археологині Наталії Полонської Василенко (1884-1973).

Її творча спадщина налічує понад 200 наукових праць з археології, історії України й Української Церви, спогади про громадських і наукових діячів. А знаменитий двотомник «Історія України», перевиданий вже в незалежній Україні аж чотири рази, досить залишається популярним та актуальним серед багатьох сучасних дослідників.

У день пам’яті видатної науковиці, «Вечірній Київ» згадує її життєвий та професійний шлях.

 

 

Народилася майбутня вчена 12 лютого 1884 року у Харкові, де пройшли перші 5 років життя дівчинки.

Наталя або, як її всі називали Таточка походила з дворянської родини Дмитра Меньшова, який поєднував віськову службу з дослідженням історії.

У 1889 році родина Меньшових переїзжає до Києва, у зв’язку з переходом батька на служб до Управління артилерії Київської воєнної округи.

Окрім роботи, Дмитро Меньшов пробував себе у написанні книг, зокрема склав «Систематичний перелік наказів та розпоряджень з артилерії від початку ХVIII століття».

Наталія згадувала, як вона з мамою Марією Федорівною, допомагала татові переписувати цю роботу, читала корективу й навіть отримала за це свій перший «гонорар».

У своїх «Спогадах» історикиня згадувала, що у дитинстві її батько часто розповідав їй про різні військові та історичні події. Також вона згадувала свого так, як надзвичайно лагідного та людяного чоловіка, який не міг миритися із жахливими явищами війни.

Тож не дивно, що захоплення батька, в подальшому вплинуло на вибір професії дівчини.

Спершу маленька Наталка вчилася вдома, а у 13 років вона вступає на навчання до Фундуклеївської Маріїнської жіночої гімназії.

За спогадами вченої, її улюбленими предметами була історія, словесність та іноземні мови.

Також під час навчання юна гімназистка вперше закохалася у молодого вчителя з історії та географії Миколу Василенка, який мав викладацький талант та вишукані манери. Її однокласиці навіть намалювали шарж, де Наталія простягає викладачеві своє серце. Малюнок підписали: «Ось до чого приводить любов до історії».

Однак її жага до знань була більшою за романтичне захоплення шкільним вчителем, тож дівчина вирішує продовжити власну освіту, вступивши на на історико-філологічне відділення Київських вищих жіночих курсів при Київському університеті.

У роки навчання відомий професор Василь Данилевич залучив талановиту студентку до наукової роботи, запропонувавши їй зробити обробку та записати його лекції з археології, передавши власні конспекти. Ця праця була записана до реєстру авторитетного науковця, однак він був надзвичайно вдачний Наталії за співпрацю.

Вже за 8 років науковиця сама стала читати лекції з археології на історико-філологічному факультеті Університету Святого Володимира. Їх відвідували чимало слухачів, які відзначали, що курс ведеться «цікаво».

На початку ХХ століття, рівень освіти, який здобула майбутня вчена вважався надзвичайно високим для тогочасної жінки.

Влітку 1908 року молода науковиця долучилася до розкопок в Києві, які проводив відомий археолог Вікентій Хвойка. Це дослідження надзвичайно захопило вчену і вона бувала на них мало не щодня.

У цей час відбуваються також зміни і в особистому житті Наталії: у 1906 році вона вийшла заміж за поручика Сергія Полонського. Подейкували, що через свою майбутню дружину навіть стрілявся на дуелі з суперником. Проте шлюб виявився невдалим, оскільки чоловік не підтримував молоду дружину у її прагненні до знань. Тож через вісім років подружжя розлучилося.

 

 

«Виходячи заміж, я не збираюся стати ідеальною безликою дружиною, про яку чоловік згадує лише тоді, коли йому потрібна її послуга і все життя якої є догодження чоловіку, — ні, віддаючи своє життя, я хочу отримати те саме, думати й піклуватися про чоловіка я можу лише впевненою, що він робить те саме відносно мене, що послуги наші взаємні, що і він страждає моїми стражданнями і радується моїми радощами, бути ж вічною рабинею… я не можу», — напише жінка в одному з листів до свого Сергія Полонського.

У цей час молода жінка відвідує історичні студії під керівництвом професора Митрофана Довнар-Запольського. Досвідчений та імпозантний, він вважався справжньою знаменитістю Києві, тож не дивно що Наталія Полонська теж захоплювала ним. Однак професор Довнар-Запольський був старшим на 17 років, мав родину, тому їхні стосунки були приречені.

У травні 1916 року Наталія Полонська брала участь у розкопках в Білгородці під Києвом разом із відомими археологами Вікентієм Хвойкою та Василем Ляскоринським. Вивчаючи архіви Катеринослава, Наталія познайомилась із Дмитром Яворницьким. Вона писала у спогадах, що хотіла поставити видатному історикові запитання: «Чому Новоросію, яка постала на місці Запоріжжя, не вважають Україною?».

В цей період вчена активно досліджувала історію Запорозької Січі. Завдяки працям про козацьке літописання та ліквідацію Січі здобула неабиякий авторитет серед колег як дослідниця.

Історик Василь Ульяновський стверджує, що у наукових дослідженнях Наталії Полонської відбулася докорінна зміна — вона переорієнтувалася на історію України:

«Наукова доля цієї вченої зробила крутий поворот на велику дорогу української науки, на обрії якої світила слава».

На початку 1920 -х Наталія Полонська знову зустріла Миколу Василенка — свого викладача, яким так захоплювалася в юнацькі роки. Через три роки вони побралися, а їхній шлюб вважали «прекрасною, ніжною елегією».

Проте родинне щастя подружжя було недовгим. Вже у вересні Миколу Прокоповича арештовують за безпідставним звинуваченням в участі в контрреволюційній організації «Київський обласний центр дій» (КОЦД).

У квітні 1924 року відбувся суд, який виніс Миколі Василенку вирок — 10 років ув’язнення. Згодом на клопотання дружини та керівництва ВУАН Миколу Василенка було амністовано. Але з 1929 року вчений був позбавлений змоги обіймати керівні посади в Академії наук.

Проте, попри роки поневірянь, науковиця написала у своїх спогадах: «Цей шлюб дав багато щастя обом».

3 жовтня 1935 року після тяжкої хвороби, Микола Василенко помер у Києві. Він похований на Лук’янівському цвинтарі.

Через два роки після смерті чоловіка історикиня знову знайшла радість у шлюбі. Останнім її коханням став Олександр Моргун, учений-економіст.

На початку 1930-х років Полонська-Василенко стала дійсною членкинею Археографічної комісії Академії наук, що працювала під головуванням Михайла Грушевського. Вона мала багато амбітних планів, але в радянський період їх не вдавалося реалізувати через переслідування спецлужб.

У 1940-м році науковиця з великим успіхом захистила свою докторську дисертацію. Історик Олександр Оглоблин згадував, що Наталія «відвоювала Південну Україну від Москви, яка привласнила її собі, найменувавши Новоросією».

На той час вона працювала проферкою в Київському університеті, а у роки німецької окупації Києва, вона очолювала Інститут археології Української академії наук, Центральний архів давніх актів. Згодом згадувала ці важкі роки: в зруйнованому місті не було опалення та електроенергії, а також були проблеми з продуктами та водою.

У 1942 році історикиню викликали на допит через підозру у співпраці з підпільними комуністичними організаціями. Переглянувши її науковий доробок, Наталію Полонську-Василенко відпустили.

У листопаді 1943 року, коли розпочался радянське бомбардування Києва, вчена разом з чоловік перебралися до Львова. Сіли в потяг із невеличкою валізкою. У Києві залишилася велика бібліотека зі семи тисяч томів та майже 100 тек неопублікованих праць.

 

Згодом подружжя перебралося до Праги, де історикиня очолила кафедру в Українському Вільному Університеті. Проте вже невдовзі знову були змушені тікати від війни. Разом із родинами Олександра Оглоблина, Святозара Драгоманова, Ольги Косач-Кривинюк та іншими українськими діячами дісталися до німецького Вітенберга:

«Приїхали… стали. Наш вагон відчепили від потягу. Ми почали ходити до начальства станції, благати, носити сигарети. А поки просили — американські літаки розбили залізницю та потяг… Довелося шукати помешкання в місті. Там пережили ми капітуляцію ІІІ Райху й прихід американського війська».

Після закінчення ІІ світової, подружжя оселилося у баварському селищі Трасфельден. Там Наталія Полонська-Василенко почала писати свої спогади, сидячи на невеличкій валізці, вона друкувала мемуари на збереженій машинці.

 

 

Наприкінці 1945 року Наталія з чоловіком переїхали до Мюнхена, долучилися до творення Українського Вільного Університету. Саме там розпочався найпродуктивніший період у кар’єрі історикині. Вона написала багато наукових праць, найвідомішу — «Історію України» у двох томах.

Перший том був виданий у 1972 році, а другий — вже після смерті авторки — у 1976.

Українець, перекладач з Мюнхена, Роман Шупер, який протягом шести років перекладав цей двотомник німецькою, згадував:

«Це була так собі, перша спроба в німецькій мові термінологічно дуже чітко відмежувати історію України від історії Росії чи Білорусі. Вразило, звичайно, те що вона розпочала свою кар’єру ще в „підсовєтській“ Україні, в Східній Україні, в Харкові і цю роботу 30-х років продовжила після війни вже тут у Мюнхені. Я знав її як надзвичайно скромну людину. Дуже така виважена, спокійна жінка. Така все дуже елегантно прибрана».

 

Свої останні роки Наталія Полонська-Василенко провела у притулку для людей поважного віку в Дорнштадті (Німеччина).

Історикиня пішла з життя 8 червня 1973 року. Їй було 89 років. Її поховали на цвинтарі будинку для літніх людей поруч із чоловіком, який помер у 1961 році.

Іменем видатної історикині названа вулиця в Голосіївському районі Києва, у місцевості Феофанія.