Міністр енергетики України Олексій Оржель визнав, що газопровід "Північний потік-2" – навіть якщо не будуть задіяні повноцінні американські санкції проти його будівництва – не почне діяти раніше осені 2020 року. Але і це насправді – дуже оптимістичний прогноз.

Для того, щоб роботи поновилися, необхідно дочекатися вирішення цілого комплексу питань. Це не тільки те, як поведуться європейські компанії після оголошення американських санкцій – у багатьох з них вже оголосили, що в цьому випадку призупинять свою участь в будівництві. Це і розгляд апеляції, поданої на рішення датської влади дозволити будівництво газопроводу. Але навіть якщо після перемоги в апеляції Газпрому спорудження "Північного потоку-2" продовжиться, після закінчення цього будівництва доведеться добудовувати континентальний газопровід на балтійському узбережжі Німеччини, - пише Віталій Портников для "Крим.Реалії".

Звичайно, можна собі уявити урочистий захід із запуску "Північного потоку-2" наприкінці наступного року. Можна навіть уявити, що для участі у цьому заході захоче приїхати сам Путін. Але перерізати стрічку – це одне. А доставити споживачеві газ – зовсім інше.

Але навіть у випадку, якщо "Північний потік-2" все ж запрацює, він, як і інші російські "альтернативні" газопроводи, потрапить під дію Європейської енергетичної директиви. А ця хартія забороняє наповнювати той самий газопровід більш ніж 50 відсотками продукції одного і того ж виробника.

Так, напередодні запуску "Північного потоку-2" німецький бундестаг ухвалив поправки до законодавства, які теоретично дозволять саме цьому маршруту обійти Європейську директиву. Однак для цього німецькій владі доведеться піти на тривалу тяжбу з Єврокомісією, яка може розтягнутися на роки. І ніхто не сказав, що в Берліні бажають такого конфлікту.

Це означає, що російські газопроводи не зможуть вийти на проектну потужність в будь-якому випадку. І необхідність в українському транзиті – причому в досить великому його обсязі – все одно залишиться.

Чому ж у Москві вдають, що транзиту не потребуватимуть і вимагають від Києва компромісів – відмови від арбітражних позовів і контракту на довготривалу закупівлю російського газу? Може, Володимир Путін чогось просто не розуміє?

Якраз навпаки. Російський президент все розуміє дуже добре. Вже на чому-чому, а на газі він точно знається. Спеціальна операція по "анексії" Газпрому була для Путіна не менш знаковою, ніж анексія Криму.

В епоху попередника Путіна Бориса Єльцина Газпром залишався вотчиною "старих" сімейств ще радянських газовиків, а його менеджмент аж ніяк не в усьому і не завжди підтримував Кремль. Саме ця обставина дозволяла розраховувати на певний плюралізм в ухваленні важливих державних рішень. Саме тому телеканал НТВ, що його кредитував Газпром, залишався відносно незалежним медіа. І Єльцин з цим зробити нічого не зміг.

А Путін – зміг. Він відправив засновника Газпрому Віктора Черномирдіна у почесне заслання до російського посольства в Києві, а голову холдингу Рема Вяхірєва – у відставку. З того часу Газпромом керують найближчі соратники Путіна, а спостерігачі називають компанію "особистим гаманцем" російського президента. І його власною політичною зброєю.

Путін дуже хотів, щоб нові російські газопроводи – навіть на шкоду прибуткам Газпрому – обійшли Україну і дозволили б йому диктувати Києву свої політичні умови. Але тепер, коли в Газпромі не впоралися з цим завданням у потрібний термін, а європейці зберегли необхідність транзиту пукраїнською ГТС, йому потрібно хоча б домогтися повернення до старої схеми повної української енергетичної залежності від Росії. Причому робити це потрібно швидко, поки в українській столиці не схаменулися і не розібралися в суті того, що насправді відбувається на газовому ринку.

Тому Путін і поспішає. Тому і проводить переговори із Зеленським по газу прямо на полях "нормандського саміту". Тому і обіцяє знижку на газ прямо з екрану телевізора.

Йому дуже потрібно врятувати прибутки Газпрому і накинути газовий зашморг на українську шию. Тому він і блефує.