Після переїзду дівчині довелося навчатися одразу у двох школах — дистанційно в українській та очно в російській. Такою була умова батьків. За її словами, навчання в росії було «нестерпним»: учні відкрито погрожували їй, а вчителі навмисно провокували. На одному з уроків їй наказали показати Київ на карті, а один з однокласників вигукнув: «Давай, хохолко, покажи свій нацистський Київ!».

«Один однокласник не давав мені спокою. Підбігав і кричав в обличчя: “Слава росії“, “Хохлам смерть!“. Якось ми були на толоці, і там бігала собака. Він її вдарив ногою з усієї сили й вигукнув: “Я — велика росія, а собака — Україна!“», — згадує дівчина.

Попри тиск, вона зберігала свою ідентичність, продовжувала навчання в українській школі та підтримувала зв’язок з друзями в Україні. З часом дівчина зрозуміла, що не зможе жити в росії, тому почала планувати повернення. Вона влаштувалася на роботу та накопичила гроші на дорогу.

Виїхати з росії дівчині допомогли волонтери. Подорож виявилася непростою: на контрольно-пропускних пунктах їй довелося пройти допит, де її перевіряли окупаційні спецслужби. Однак дівчина зрештою змогла перетнути кордон.

Українка ділиться, що нині найближчими людьми для неї стали волонтерка, яка допомагала їй виїхати до України, та її хлопець. А втім, їй досі боляче, що її «отруєна пропагандою сім’я» не поруч.

«Поміняти своїх батьків не зможу. Бо це їхнє життя, вони так звикли, свій вибір зробили. Хотілося б, щоб вони всі були поряд, у Києві. Щоб ми були знову справжньою сім'єю. Але у відповідь я чую лише “ти нас покинула“», — каже дівчина.

Підготувала: Ніна Петрович