Умови функціонування Кримської платформи рік тому і нині принципово відрізняються, адже тепер ми бачимо реальні можливості деокупації Криму

З одного боку, цей Перший Парламентський саміт у Хорватії буде новим кроком у посиленні міжнародної солідарності України. А з другого — лише перемога поставить знак оклику у відповіді на питання, чий Крим: Крим — Український! Про це розмова журналіста «Голосу України» із заступником голови Комітету Верховної Ради з питань зовнішньої політики та міжпарламентського співробітництва Олександром Копиленком, який давно займається темою Криму, повідомляє портал Prompolitinform.

— Олександре Любимовичу, останнім часом питання деокупації Криму повернулося у публічну площину. На тлі успіхів ЗСУ на фронті нині йдеться вже про визволення всіх окупованих рф українських територій, включно з АР Крим. Владою анонсовано кроки з деокупації півострова. З чого Київ має почати реалізацію цього плану? Зокрема, чи готова законодавча база для його проведення?

— Варто сказати про економічну складову цього процесу. Назвемо потужний форум у Лугано, про який докладно писали ЗМІ, де було презентовано план відновлення України. Нещодавно український прем’єр під час другого саміту Кримської платформи анонсував деякі економічні параметри майбутнього визволеного Криму як «нового європейського курорту з новою інфраструктурою». Хоча розвиток кримських курортів — це вічна тема.

Якщо ж повернутися до нашої законодавчої готовності до деокупації Криму, то багато зроблено, зокрема, для забезпечення так званого перехідного правосуддя, адже, зрозуміло, що повернення України на свої території — це дуже непростий процес.

І в цій справі, на мій погляд, крім букви закону, слід звертати увагу й на його дух (якщо згадати відомий трактат Монтеск’є), а в цьому контексті, на жаль, — і одну нашу не дуже добру традицію. «Чи був на окупованих територіях?» — це стандартне запитання з будь-якої радянської анкети чи то для прийому на роботу, чи то для виїзду за кордон (включно навіть з братньою Болгарією). Відповідь «так» одразу робила заявника неповноцінним і ненадійним, а в деяких випадках взагалі закривала йому всі дороги.

Справді, ті, хто зганьбив себе політичною співпрацею з ворожою владою, злочинами під орудою окупантів, ті, хто співпрацював з їхніми каральними органами, — це одне. А з другого боку, чи знаєте ви, що під час гітлерівської окупації Києва там функціонували академія наук, оперний театр, де співав, у тому числі, славетний Борис Гмиря, деякі вищі навчальні заклади і навіть хореографічне училище… І тому репресії торкалися не лише тих, хто співпрацював з каральним апаратом нацистів, а й будь-кого, хто хоч якось був задіяний у роботі навіть систем життєзабезпечення на окупованій території. Уже згадуваного Гмирю врятувало лише особисте заступництво Хрущова. Ми затято говоримо про уроки історії, але ніколи не беремо їх до уваги.

А втім, чи з того ми взагалі стартуємо — кримінальна відповідальність, новий вимір люстрації цього разу тих, хто співпрацював з путінським режимом, тощо. На мій погляд, краще взагалі змістити акценти і почати, умовно кажучи, з Декларації повернення (чи краще — визволення), яка визначила б засади політики стосовно деокупованих територій. Вона може вийти з-під пера нашого Президента як гаранта дотримання Конституції, прав і свобод людини чи народитися як парламентський акт. І прологом цієї декларації стали б слова зі славетної, але трохи призабутої опери «Запорожець за Дунаєм»: «Блажений день, Блажений час, Сіяє знов нам добра воля, До рідного вернемось поля, Земля жадана жде на нас».

— На прикладі анексії українського Криму 2014 року москва продемонструвала всьому світові, що підміняє норми міжнародного права своїми поняттями. Як на вашу думку, чому тоді стало можливим таке зухвале захоплення півострова? Що має зробити Україна, світова спільнота, щоб унеможливити таке загарбництво у майбутньому? Які можливі форми матеріальної відповідальності країни-агресора за протиправні дії щодо Криму?

— Підміна міжнародного права своїми поняттями — це констатація загальновизнаного факту. Не буває «ввічливих» агресорів. Якщо є агресія, то немає й дотримання норм міжнародного права. Хоча, справді, ситуація у Криму мала, на мій погляд, свою специфіку. Насамперед, це наявність Чорноморського флоту. Трохи забігаючи наперед, скажу, що ваше наступне запитання стосуватиметься деяких аспектів нинішнього буття кримськотатарського народу. Так от — ще одна складова того питання, яке ви зараз мені ставите, це хибна політика протиставлення кримських татар російськомовним мешканцям Криму, яка своїм корінням сягає ще президентства Л. Кравчука. Та й взагалі, я б сказав, що політика центральної української влади в Криму ніколи не мала чітких орієнтирів.

Нагадаю, що на початку 1990-х кримські політики за повного потурання знову ж таки тодішнього президента Л. Кравчука розбудовували, як сказав би Михайло Грушевський, майже «повносуверенну державу» — з власним президентом, радою безпеки, збройними силами та громадянством. Сьогодні це видається повним абсурдом, але було саме так. Помилки припустилася тоді й Верховна Рада України, яка, ухвалюючи закон про відновлення автономії в Криму, доручила кримському парламенту підготувати проект власної конституції, точно за вже забутим єльцинським висловом «беріть стільки суверенітету, скільки можете унести». От кримські політики й «пустились во все тяжкие». Знову скористаюся словом «абсурд», але на початку 1990-х базова модель для переговорів між центральною владою і кримським політикумом полягала в укладенні глобального договору між «Державою Україна та Республікою Крим».

До речі, ця переговорна ідея, виявляється, має давню традицію в нашій історії. Сьогодні мало хто знає, що влітку 1918 року тривали інтенсивні переговори між делегаціями гетьмана Скоропадського та першого кримського уряду генерала Сулькевича на предмет параметрів входження Криму до складу тодішньої України.

Із 1994 року мені довелося брати участь у переговорах між делегаціями Верховної Ради України та Верховної Ради Республіки Крим. Бракувало хіба що почесної варти й виконання державних гімнів. Усе інше було потворною копією міжнародних переговорів. Згодом почався зворотний процес повернення Криму «до лона святої церкви», у якому мені також судилося взяти участь.

Принагідно слід віддати належне тодішньому президенту Л. Кучмі, який реалізував досить сувору лінію стосовно відвертого місцевого сепаратизму. Це мало й зворотній ефект, особливо після ухвалення нової Конституції України і 1998 року — Конституції АР Крим. Півострів поступово втрачав свою відрубність і активно вливався у загальноукраїнський контекст з усіма зумовленими наслідками. Варто нагадати, що починаючи з середини 1990-х, у Криму функціонувало представництво Президента України в АР Крим, яке, зокрема, мусило стежити за тим, наскільки масив нормативно-правових актів АР Крим вписується у правове поле України (термін «правове поле», хоча й не дуже точний з наукової точки зору, запровадив свого часу усім нам добре відомий Іван Плющ). Однак це представництво опікувалося здебільшого забезпеченням своєї участі в розподілі посад і бюджетних потоків. Показово й символічно, але 2012 року при Верховній Раді АР Крим було створено Центр розвитку законодавства, покликаний підготувати пропозиції стосовно розширення повноважень автономії. Ця «кантора» дуже активно видавала продукцію, а в її матеріалах зустрічаються тоді ще маловідомі прізвища Аксьонова й Константінова. Та нікого це тоді не зацікавило.

Стосовно інших аспектів — військових, розвідувальних — гадаю, не варто забирати хліб у моїх колег-депутатів, які входять до складу Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України з питань розслідування фактів, які сприяли тимчасовій окупації АР Крим. Дочекаймося її звіту.

— У зверненні членів Міжфракційного об’єднання «Кримська платформа» від 21 вересня цього року йдеться про засудження політичних репресій та переслідувань представників корінного кримськотатарського народу на тимчасово окупованій території Кримського півострова. Зокрема, згадується Закон України «Про корінні народи України» від 1 липня 2021 року, яким кримськотатарський народ визнано корінним народом України, який сформувався на території Кримського півострову. Народні обранці вимагають від російської федерації як держави-окупанта виконувати свої зобов’язання відповідно до норм міжнародного гуманітарного права: припинити будь-які судилища, переслідування корінного кримськотатарського народу… Зрозуміло, що ця заява — елемент парламентської боротьби з ворогом. Але кремль діє за своїми «законами і правилами». Чи дієві такі методи протистояння з українського боку?

— Єдиний засіб впливу на агресора — це перемога над ним і визволення всіх наших територій. За цієї умови можна буде реалізувати нашу законодавчу базу стосовно кримськотатарського народу — народу з трагічною долею й незламним прагненням до свободи. Звичайно, чітка позиція нашого Президента спрямована на захист інтересів кримськотатарського народу, збереження його самобутності, мови, культури — безумовно, відповідь на рашистські репресії.

Водночас будь-яка справа потребує професійного підходу. Ви згадали Закон «Про корінні народи». Слід зазначити, що в нашій свідомості й політичному обігу «вкорінилися» (даруйте за тавтологію) спрощене і певною мірою не дуже точне розуміння цього поняття. Корінний народ — це не той народ, який вперше з’явився на тій чи іншій території (до речі, згадайте, як напередодні російської навали москальські пропагандисти буквально тріскалися від обурення через те, що українське законодавство не відносить російськомовне населення до корінних народів). Так само корінний народ не має і жодних преференцій перед іншими.

Тоді, запитаєте ви, в чому сенс? Це досить давня проблема, яка кристалізувалася в деяких конвенціях Міжнародної організації праці, зокрема 1957-го та 1989 року, спрямованих на те, щоб зберегти самобутність корінних народів, тобто тих народів, які ведуть традиційний, наприклад, племінний та кочовий спосіб життя. Потім це поняття удосконалювалось, у рамках ООН тривала довга робота над відповідним міжнародно-правовим актом, яким у 2007 році й стала Декларація прав корінних народів.

Та парадокс у тому, що ця Декларація не містить поняття «корінний народ». Йдеться про те, що корінні народи мають «право колективно та індивідуально на повне володіння всіма правами людини і основоположними свободами, визнаними у Статуті Організації Об’єднаних Націй, Загальній декларації прав людини та в нормах міжнародного права, які стосуються прав людини». Корінні народи також вільні від будь-якої дискримінації, яка може ґрунтуватися на основі їхнього походження.

Норми конвенції спрямовано і на збереження традиційного способу життя і традиційних інститутів корінних народів. До речі, якщо ми говоримо про кримськотатарський народ, це їхні Курултай і Меджліс. Тим не менш, попри ті дискусійні сюжети, які я вам навів, закон може бути потужним інструментом захисту прав кримськотатарського народу як корінного народу на півострові, зокрема, йдеться про право на самовизначення, яке закріплено і Декларацією, і вже згаданим законом.

— Останнє запитання виникає саме собою. Як ви думаєте, чи варто зберегти «надбудову» над півостровом у вигляді автономної республіки після деокупації?

— Певен, що ні. Цей автономістський «праздник непослушания» (якщо згадати старий радянський дитячий твір) надто дорого коштував Україні. Нині на експертному рівні обговорюється питання автономії кримських татар, та це, на мій погляд, тема окремої розмови.