Продовження. Початок

Цим пресслужбівським «реформаторам»-ремонтникам без досвіду роботи у військових ЗМІ варто було б знати: їхня думка, якою вони опрацьовують і Міністра, що час «друкованого слова» прийшов до фінішу і вся інформація, а разом з нею і преса переходять в "цифру", в Інтернет, - є помилкою, особливо коли йдеться про збройні сили та ще в умовах війни. Адже газета, інформаційний бюлетень і навіть, нерідко,  простий бойовий листок (як би його сьогодні хтось з посмішкою не сприймав) в умовах військової служби, тим більше під час бойових дій, мають низку переваг перед електронними медіа. Зокрема, вони більш доступні, не потребують спеціального обладнання (смартфонів, планшетних комп’ютерів, ноутбуків) для прочитання і не мають потреби в джерелах електроенергії чи доступу до телекомунікайних мереж для отримання інформації, що є дуже важливим для зони бойових дій, полігонів і т.п. Крім того, в друкованих виданнях значно легше розміщувати більш об’ємні та змістовні матеріали. І ще не менш важливе: на користь класичної військової періодики говорять також і питання забезпечення режиму секретності та збереження державної таємниці. Це пов’язане з тим, що будь-який електронний пристрій, підключений до інформаційно-телекомунікайної мережі, може бути легко використаний розвідувальними службами супротивника для отримання конфіденційної інформації. На підтвердження пригадаймо, скільки неприємностей за роки війни зробило використання в зоні бойових дій одних лише мобільних телефонів…

Тож опустіться на землю з мрійливого захмар’я, панове «реформатори» і потурбуйтеся краще про якісне харчування, належне тепло та затишок в казармах та інші побутові потреби, на які дуже часто грошей не вистачає. Подумайте, які газети та журнали назавтра з’являться в казармах замість безвідповідально ліквідованих вами «Народної армії» та «Війська України». Право читати друковане слово у війську, слава Богу, ще ніхто не додумався відмінити.

Не беремося дарма ламати голови, щоб згадати, що такого прогресивного і справді корисного для військових ЗМІ зініціювала за останні роки ця замаскована (задля високих посад та окладів) під назвою «управління комунікацій та преси Міністерства оборони України» звичайнісінька «прес-служба», штат якої щільно набитий колишніми «міліціонерами» та «конвойниками» без відповідної воєнної освіти, досвіду армійської служби та роботи, перш за все, в друкованих військових ЗМІ.

А ось явних проколів та дивних «реформаторських» новацій, як-то відмова від друкованих ЗМІ, результатом якої стала вже відома ліквідація газети «Народна армія» і журналу «Військо України» хоч відбавляй… В цьому переліку помітно виділяється і встановлення наказом Міністра оборони 16 лютого 2018 року (менш ніж за чотири місяці до чинного загальнодержавного «Дня журналіста» і через півтора місяця після ще одного відомчого свята – «Дня інформаційно-медійних структур Міністерства оборони України та Збройних Сил України») професійного свята «Дня військового журналіста». А ще журналісти святкують дні заснування кожного з видань – наприклад, у колективі «Народної армії» по-справжньому святковим днем вважається 11 жовтня, коли після проголошення Незалежності України у 1991 році Верховна Рада України своєю Постановою надала газеті статус Центрального друкованого органу новоствореного Міністерства оборони (ось яка дата цілком обгрунтовано мала б стати при розумних керманичах «Днем військового журналіста»). У простих трудяг є всі підстави вважати, що не служба і робота у військових журналістів, а суцільне святкування.

Все було б нічого і запроваджене Міністром, за поданням і обгрунтуванням «інтелектуалів» з управління комунікацій та преси чи прес-служби, свято дійсно було б святом, якби воно, так би мовити, не було побудоване на людській смерті. Саме у цей день 2015 року неподалік від міста Дебальцеве під час виконання бойового завдання загинув редактор редакції телебачення Телерадіостудії Міністерства оборони України «Бриз» капітан 3 рангу Дмитро Лабуткін. Подія, звичайно, трагічна, сумна і пам’ятна для усіх нас, військових журналістів. Але робити це підставою для встановлення професійного СВЯТА – ЦИНІЗМ і БЛЮЗНІРСТВО, якщо й не відсутність здорового глузду чи нормально працюючих мізків... Ця дата могла б бути днем скорботи чи пам’яті, але аж ніяк не святом з урочистими привітаннями. Назвали б це дійство «Днем вшанування військових журналістів» з відповідною процедурою проведення, як це робиться, скажімо, в «День пам’яті героїв Крут» (29 січня), «День Героїв «Небесної сотні» (20 лютого), «День вшанування учасників бойових дій на території інших держав» (15 лютого), «День вшанування учасників ліквідації аварії на ЧАЕС» (14 грудня) - й мови ніхто не розпочинав би. Не до дня ж загибелі танкістів, розвідників, десантників, зв’язківців чи штурманів встановлювали професійні свята «День танкіста» (друга неділя вересня), «День воєнної розвідки України» (7 вересня), «День десантно-штурмових військ Збройних сил України» (21 листопада), «День військ зв’язку» (8 серпня)  чи «День штурманської служби авіації Збройних Сил України» (28 лютого)… Прив’язка у таких святкових випадках завжди робиться до позитиву – прийняття відповідного Закону (як «День Збройних Сил «України» 6 грудня), перших призначень на посади (як «День військовослужбовців оперативного управління» 23 грудня) і т.п.

Як би не намагалися бездумні ініціатори маскувати це свято під вшанування військових журналістів, але кожне таке вшанування за традицією буде закінчуватися пиятиками-гульнею. На підтвердження – вже перше привітання Міністра оборони до цього новозапровадженого «вшанування» супроводжувалося урочистими словами: «Вітаю військових журналістів із професійним святом!». А серед заголовків та підзаголовків опублікованих у ЗМІ чисельних звітів з цієї нагоди (теж на підтвердження нашої критичної позиції) виділимо лише два: «У Міністерстві оборони України розповіли про те, що відтепер у військових журналістів є своє власне свято, яке вони щорічно можуть відзначати 16 лютого», «Датою святкування обрали 16 лютого» - тобто день смерті військового журналіста. Чи подумали ініціатори, як би віднісся сам загиблий в бою журналіст до фактичного святкування його смерті живими колегами?

У зв’язку зі смертю чи в день смерті ще ніхто інший не додумався запроваджувати свята.

Якщо повернутися до головної теми нашого звернення, то не знайти більше подібного випадку тотальної ліквідації військових друкованих часописів – та ще в умовах серйозної воєнної небезпеки!

Немає більше у світі нормально-повноцінних армій, тим більше – воюючих, як наша, щоб вони не мали своїх газет чи журналів! Бо, на щастя, там ще не завелися такі «реформатори-розумники», як у нас.

Так, в армії США, яку ми беремо за приклад і наполегливо вчимося у неї, незважаючи на тотальну комп’ютеризацію та електронну інформатизацію та наявність великої кількості військових телеканалів, інтернет-видань, випускається декілька сотень друкованих засобів масової інформації. Незважаючи на тамтешні реформи військових ЗМІ, там нікому і в голову не прийшло ліквідувати провідний друкований часопис «The Stars and Stripes” (Зірки та полоси»), що виходить 5 разів на тиждень на 40-64 сторінках, або «Military Review», що видається Загальновійськовим центром. Найчисельнішими є регіональні друковані видання МО США, до яких відносяться часописи фортів (закритих військових містечок), серед яких: газети-щотижневики «Горн» (Форт Блісс, 1-а бронетанкова дивізія, Техас), «Вартовий» (Форт Худ, 1-а розвідувальна дивізія, Техас), «Скелелаз» (Форт Драм, 10-а гірська дивізія, Нью-Йорк), «Лінія фронту» (Форт Стюарт, 3-я піхотна дивізія, Джорджія), «Пошта Аляски» (Форт Вейнрайт). Щотижневики фортів – це кольорові ілюстровані видання від 8 до 34 шпальт, що мають наклади від 8 до 30 тис. примірників.

Чимало ЗМІ і в армії Бундесверу. Офіційний військовим друкованим органом є щотижнева газета «Bundeswehr aktuell» («Актуально про збройні сили»). Перший номер вийшов ще 1 липня 1965 року під назвою «Mitteilungen für den Soldaten» («Новини для солдат»). Сьогодні «Aktuell» друкується щопонеділка майже 50-тисячним накладом.

Офіційний щомісячний журнал Бундесверу «Magazin der Bundeswehr» має лаконічну назву «Y». Видається він федеральним міністерством оборони та орієнтований перш за все на рядовий склад, резервістів і цивільний персонал Бундесверу. Наклад – майже 60-тисяч примірників.

Цікаво, що Бундесвер видає також щомісячний журнал для католицьких військових капеланів — армійських священників. Називається він «Kompass. Soldat in Welt und Kirche» («Компас. Солдат в миру і церкві») і є для німецьких вояків справжнім джерелом духовності та віри. І навіть вже вийшов з друку 1-й у 2019 році номер друкованого часопису!

В армії Великобританії видаються та користуються авторитетом офіційний журнал «Soldier» для Сухопутних військ, а також газети королівських ВМС та ВПС «Navy News» і «RAF News» відповідно.

Наші сусіди білоруси теж трохи начудили з реформою військових ЗМІ, але центральну газету "Белорусская военная газета. Во славу Родины" і журнал "Армия" все ж таки обачно зберегли.

Навіть крихітні у порівняні з нашими ЗС Литви мають військові ЗМІ, серед яких своєю популярністю та виразністю помітно виділяється друкований часопис «Karys». 

Про друковані військові ЗМІ російської армії – коротко. Після тотальної реформи їх залишилося 40. Але останнім часом увага до газет і журналів різко зросла: деякі ліквідовані ЗМІ поновлюються, як і підготовка військових журналістів у Військовому університеті Міноборони Росії. Центральний друкований орган ЗС «Красная звезда» 1 січня Нового 2019 року відсвяткувала своє 95-річчя.

Друковані видання нашого війська мають значно меншу історію, але є вже чим гордитися і що з повагою згадувати. Так, після проголошення Україною Незалежності та встановлення дипломатичних відносин зі США перший посол Сполучених Штатів Роман Попадюк (має українське коріння) свій перший публічний візит здійснив до першого підрозділу Збройних Сил України - редакції Центрального друкованого органу Міністерства оборони України «Народна армія» (навіть не до новоствореного міністерства оборони  чи штабу РУХу, які в той час і в Україні, і далеко за межами були у справедливо-заслуженому фурорі), що стало проявом визнання та поваги до великого внеску військових журналістів у боротьбу за незалежність України. Майже двогодинне перебування американського посла в редакції української військової газети, спілкування з журналістами на теми розбудови Українського Війська, зміцнення військового співробітництва з арміями інших держав – як запоруки Незалежності стало тоді сюжетами на майже усіх телеканалах і сторінках друкованих ЗМІ.

Нинішнє покоління міноборонівських «реформаторів» про цю справді історичну подію не знає і знати не бажає. Тому й не дивно чути в їх середовищі  звичне для них, але цинічне для здорового глузду: «А для чого нам ці військові журналісти?», «Недоцільно».

Можна не сумніватися: доморощені міноборонівські «реформатори», які стерли з лиця землі всю військову друковану пресу, створивши в армійському середовищі інформаційний вакуум, напевно вважають себе найрозумнішими та найпрогресивнішими.

Але насправді, якщо згадувати відповідь на відоме саркастичне запитання «Чому ми такі розумні?...» і якщо перефразувати популярне українське прислів’я на проблему з військовими друкованими часописами, то звучатиме так: «Мудрий не все робить, що вміє, а дурень не все вміє, що робить». А наслідки цього «реформаторського» погрому дуже влучно віддзеркалені в іншому не менш відомому прислів’ї: «Усе дурне задумане як розумне».

В останні передноворічні дні, коли перед міноборонівськими друкованими часописами  вже поставили домовини, майже усі інтернет-сайти були забиті звітами-повідомленнями та про те, як успішно реформоване Міністерство воюючої армії і скільки багато десятків військовослужбовців звільнено з його модернового штату, фоторепортажами про їх урочисті проводи в запас та вручення нагород.

З нами, військовими журналістами, які висвітлювали діяльність у тому числі й цих урочисто звільнених чиновників Міноборони, і які звільнялися через «реформування», що виявилося для наших друкованих видань смертельним, Міністр не забажав зустрітися, щоб переконати нас, чому наша праця, яка завжди вважалася дуже необхідною та почесною, більше не потрібна Збройним Силам або просто висловити на прощання слова вдячності – хоча ми, відверто кажучи, вважали, що заслужили на такий ритуал. Невже у нашому випадку не є доцільним, не є педагогічним подякувати за службу, за спільну роботу? Ми не чекали від пана Міністра подібного антипедагогічного вчинку. Тим більше, що впевнені: у своїй дисертації кандидата наук, тема якої має красномовну назву «Педагогічні умови формування умінь командира підрозділу у майбутніх офіцерів…», він доводив протилежне…

Впевнені також, що дуже і дуже приємно було Полтораку буквально декілька місяців тому чути з вуст Президента України слова вдячності: «Завершилася Ваша високодостойна служба в армії… Дякую, пане генерале, за бездоганну військову службу Україні і ласкаво прошу, Степане Тимофійовичу, до цивільного життя» та отримувати з рук Верховного Головнокомандувача дуже почесний орден (http://www.mil.gov.ua/news/2018/10/13/zavershilasya-vasha-visokodostojna-sluzhba-v-armii-ale-trivae-vashe-sluzhinnya-ukraini-prezident-ministru-oboroni-stepanu-poltoraku/) .

А щодо подальшої долі цих міністерських чиновників, які стали відставниками напередодні Нового року… Почитайте хоча б крайні привітання Міністра оборони з нагоди Дня Збройних Сил України (http://www.mil.gov.ua/news/2018/12/06/privitannya-ministra-oboroni-ukraini-z-dnem-zbrojnih-sil-ukraini/), Дня захисника України (http://www.mil.gov.ua/news/2018/10/14/privitannya-ministra-oboroni-ukraini-z-dnem-zahisnika-ukraini/) і Дня Незалежності України (http://www.mil.gov.ua/news/2018/08/24/privitannya-ministra-oboroni-ukraini-generala-armii-ukraini-stepana-poltoraka-z-nagodi-dnya-nezalezhnosti-ukraini/) – де ні слова вдячності, а то і згадки про ветеранів. Їх, сивочолих, які стояли у витоків створення наших Збройних Сил, у т.ч. і першого Міністра оборони Костянтина Морозова, який в початковий період витримав найбільший тягар розбудови ЗСУ, але змушений був у знак протесту у зв’язку з пагубним для України розподілом Чорноморського флоту подати у відставку, на урочистих зібраннях НЕ ПОБАЧИШ, жодною відзнакою, які запроваджувалися до ювілеїв, їх не нагороджували. Ось вам і єдність поколінь захисників Вітчизни, про яку полюбляють глаголити з високих трибун. Це і дає підстави ветеранам з сумом констатувати, що у Збройних Силах України замість колишньої «Ветерани в строю», на жаль, впроваджена чужинська традиція «Відслужив – й іди геть!». Про їх участь у виховних заходах у нинішньому війську годі й казати.

То ж, мабуть пан Полторак не замислювався над тим, що дуже скоро може настати час, коли за таких традицій його теж і на поріг рідного міністерства не пустять...

Невже військовому потрібно лише загинути, щоб його потім пам’ятали та згадували? Як зрозуміти подібні виховні «новації» в українському війську, у яких відтепер вже немає місця й друкованим засобами масової інформації? Це питання руба до Міністра оборони  з рідкісним у ЗС досвідом кандидата педагогічних наук…

І вже для повної істини: чи зможе він у випадку можливої війни організувати ефективний та надійний захист Вітчизни, якщо навіть центральні військові часописи відстояти не зміг?

Не забажав зустрітися на прощання з військовими журналістами, що звільнялися, та щоб провести в останню путь друковані часописи і навіть головний проштовхувач вбивчих для військових ЗМІ реформ – сумнозвісний начальник управління комунікацій та преси Міністерства оборони України полковник Чернобай О.Ю. Невже саме таким підходам  та ставленню до роботи журналістів навчив його Міністр оборони? А може, Рада з питань захисту професійної діяльності журналістів та свободи слова, до складу якої він був уведений Указом Президента України у 2017 році? Чи личить чиновнику з такими регаліями вчиняти так, м’яко кажучи, необачно і тупо?!

Бачачи таке небажання, відставники-військові журналісти вирішили вже за власною ініціативою запросити на свої проводи це недоступне начальство, щоб подивитися йому в очі, побачити, чи виблискує в них задоволення від вбивчої «реформи». Прийшли лише декілька другорядних представників управління, серед яких «кадровик»-полковник Алла Березовська-Гринь, яка за вельми «напружену» та «з величезним обсягом» кадрову роботу всього з декількома десятками військовослужбовців встигла і достроково високе військове звання без проблем отримати, і навіть відхопити до найвищого державного свята Дня Незалежності України недосяжний для простих грішних і роботящих орден княгині Ольги III ступеня (не виключено, що і за звільнення військових журналістів невинно убієнних друкованих часописів отримає ще один високий орден)… Але прийшли ці представники не до зали, де збирався весь колектив редакції, як це мало б робитися, а, на здивування і посміховисько, до ресторанного бункеру, де відставники вирішили за офіцерською традицією підняти чарку за вимушений «дембель» і куди так заманювали достатньо щедрі привабливі запахи міцного та смаженого.

До речі, щодо відзначень та нагороджень «невтомних трудяг» з мінборонівської прес-служби, – то це дуже пекуча та цікава тема для службового розслідування президентськими структурами. Бо те, що тут коїться, і що за система зіркопадів, заслужених звань та орденоначеплення, і перш за все на тендітні дамські плечі, груди та шиї, тут міцно прижилася – це  вже щось дуже далеке від здорового глузду та високих державницьких засад.

Найбільш працьовитою у Полторака виявилася його незмінна помічниця й особистий прес-секретар за сумісництвом – Вікторія Кушнір. Тому й не має меж як щедрість від особисто Міністра – звання полковника, так і від самого Президента України, який, за поданням Міністра, «за значний особистий внесок у зміцнення обороноздатності Української держави, мужність, самовіданність і високий професіоналізм, виявлені за виконання військового обов’язку» своїми Указами нагородив полковницю орденом княгині Ольги III ступеня (грудень 2015 р.), а також присвоїв звання «Заслужений журналіст України» (грудень 2018 р.). Це поки що і, наголошуємо, за дуже короткий проміжок часу…

Не менш заслужено-працьовитою виявилася і, в недалекому минулому молодший лейтенант запасу, Яна Холодна – тому й щедрість до неї теж відповідна: січень 2015 р. – стала майором ЗСУ та отримала посаду за шатною категорією «підполковник». Менш ніж через рік, у 2016–му, стала вже підполковником та призначена на посаду начальника Центральної телерадіостудії МОУ, штатна категорія «полковник». А в листопаді 2017 року на додачу з легкої подачі Міністра Указом щедрого на нагороди Президента присвоєно звання «Заслужений журналіст України».

Від такої кар’єрної радості, як свідчить особиста сторінка в Фейсбуці, буденною робочою у цієї керівнички військового ЗМІ стала ось така поза:

Як тут не обніматися від радості – від такої вдалої кадрової спецоперації двом давнім подружкам – Оксані Гаврилюк і Яні Холодній, давня дружба яких міцно скріплена спільним «мєнтовським» досвідом:

А ще нарікають, що у нашому війську гендер поганий!… А ще кажуть, що черговою «княгинею», кандидаткою на орден та корочку учасника бойових дій, вишикувалась прибиральниця цього управління – чим вона гірша… Тим більше, складається враження, що орден княгині Ольги безальтернативно зарезервований за привабливими панянками міноборонівської прес-служби.

В цьому бурхливому водоспаді нагород важко навіть передбачити, скільки «нагородної доброти» лягло б на плечі та груди ще однієї полковниці з прес-служби Міноборони – Оксани Гаврилюк, якби її невтомна праця не була зупинена через прикру службову недбалість і скандал, що виник навколо цієї смертельно-небезпечної для наших воїнів події. Йдеться про гучну бучу навколо організованої нею, шефинею міноборонівської прес-служби, поїздки на війну журналістки з Громадського телебачення Анастасії Станко (сумнозвісно відомої своїми переконаннями на кшталт, «це не АТО, а збройний конфлікт», «чим більше правди, тим менше втрат»), яка прихопила з собою на передову пекельної промзони поблизу Авдіївки ще й озброєну фото- та відеокамерами журналістку російської газети «Новое время». В результаті, все що могло стати орієнтирами для прицільного обстрілу наших позицій, все що наші бійці тижнями монтували, маскували та приховували від ворожого ока, у т.ч. й новітні засоби військового зв’язку, було детально відзняте і перенаправлене за призначенням…

Грубе порушення правил роботи журналістів в зоні АТО змусило штаб антитерористичної операції в особі його прес-центру негайно виступити із заявою та призупинити акредитацію цих відеорепортерів, які не усвідомлюють, що війна – це не лише ефектна фотовідеокартинка, а перш за все – це людські життя.

Але «реформаторам» із прес-служби цього видалося замало і, щоб якимсь чином владнати ситуацію, переконали Міністра нагородити журналістку Станко Подякою «за значний особистий внесок у справу розвитку інформаційної політики у Міністерстві оборони і Збройних Силах України», що й було смиренно зроблено до Дня журналіста. Тоді вже новий і ще більш гучніший скандал охопив небайдужу спільноту – блогерів, громадських діячів, волонтерів, небайдужих громадян, які змушені були звернутися до Міністра оборони Полторака С.Т.  Цитуємо їх звернення:

« 1. Нагороджено людину, яка відверто сміється з цієї нагороди. А також глузливо вимагає ще якихось вибачень від МО.

2. Дискредитовано в очах військовослужбовців і суспільства цінність і значущість подяки від Міністра оборони.

3. Подяка суперечить підставам, описаним у положенні про відзначення. Всі три роки війни Станко робила все, щоб не відповідати цим підставам, але грамоту отримала.

4. Водночас левова частина військовослужбовців та чесних журналістів, що на передовій ризикують своїм життям, таких відзнак не отримували.

5. Публічно принижений Міністр оборони. В очах і суспільства і, найгірше, підлеглих. А також нас, тих, хто від самого початку підтримував віру в перемогу, поки такі, як Станко, поширювали паніку, негатив і підривали репутацію армії і правоохоронних органів держави.

6. Ця подяка заохочує недобросовісних осіб з числа медіа-спільноти продовжувати їхню діяльність, додає їм упевненості в безкарності їхніх дій, а також не лікує хвороби нашої журналістики, а загострює їх.

Тож наполегливо просимо Вас провести роз’яснювальні роботи з підлеглими, аби вони відповідально ставились до складання списків до нагороди чи подяки, і враховували всі обставини, а не виключно власні симпатії до окремих кандидатів на подяки чи нагороди».

А вже відомий блогер-журналіст Роман Доник знову ж таки вцілив в «десятку»:

«На 4 году войны, у нас нет пропаганды в армии, потому что "Начальник управління комунікації та преси МО" трет шкуру с якобы нейтральными журналистами называющими войну внутренним конфликтом».

Жарти жартами, скандали скандалами, а така ось кадрова та нагородна політика, та ще під час війни, викликає обурення та зневіру перш за все у тих, хто воює на передовій, дискредитує і високі державні нагороди, які покликані служити великим стимулом в суспільній роботі й службі, дискредитує і самого Президента України, щедрістю та добротою якого так легко та недобропорядно користуються не завжди відповідальні підлеглі. Стає очевидним, що у питанні кадрового наповнення прес-служби Міноборони та заграванні зі своїми піар-леді Міністр явно заступив за межу моральності.

Дуже і дуже прикро: адже усі керівні посади – від Верховного до Головного, від міністерських до комітетських, від пресових служб до прес-радників, в компетенції та обов’язках яких є питання інформаційної безпеки, ЗАЙНЯТІ, а прийняти достатньо нескладне рішення задля збереження друкованих видань воюючої армії – НІКОМУ?!

Не виключено, що після широкого розголосу цього неповторного «досягнення» реформаторів із Міноборони та інших центральних органів влади розпочнеться метушня – пошук способів з виправлення ситуації. Але поновити друковані ЗМІ буде важко. Адже для цього необхідні оперативні зміни до Закону про реформування ЗМІ – раз. По-друге, більшість провідних журналістів після звільнення з військової служби вже стали на облік у військкоматах і розбіглися хто куди: хто – в прес-службу податкової торить дорогу, хто – в комерційні видання подався, кого вже запросили газети опозиційних партій реалізовувати свій журналістський професіоналізм та наступальний порив, а хто – просто «євробляхи» збирається переганяти…

З вуст високих українських державників часто чується відомий вислів: ті, хто не піклується за власну армію, годуватимуть чужу.

Віднині є підстави додати до цих слів й новітню вже нашенську реальність: ті, хто не потурбувався про українську «Народну армію» та «Військо України», мабуть збираються читати російську «Красную звезду».

Сусід-агресор до своєї центральної військової газети ставиться абсолютно інакше. Кажуть, наші інформаційні супротивники – московські військові журналісти веселим застіллям відсвяткували похорони «Народної армії», до якої у них ставлення завжди було ворожим.

Отже, замість новорічних привітань читайте українські некрологи і російський святковий реліз, які, за іронією долі, надруковані в часописах обох армій, наче за узгодженням(!), в один і той же передноворічний день.

ДОРОГІ ЧИТАЧІ!

Ви тримаєте в руках останній номер газети «Народна армія». На виконання вимог Закону України «Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації» наше видання припиняє своє існування.

«Народну армію» було створено Постановою Верховної Ради України 11 жовтня 1991 року, тож вона по суті стала першим підрозділом Збройних Сил України. Разом із українським військом ми формувалися і реформувалися, скорочувалися і розбудовувалися. Колектив газети завжди керувався гаслом: «Ми там, де наш солдат». Кореспонденти газети разом із героями наших публікацій пройшли всі гарячі точки. Косово, Сьєрра-Леоне, Ліберія, Кот-д’Івуар, Ліван, Кувейт, Ірак — ось далеко не повний перелік країн, де виконували завдання народоармійці. Тоді ми писали про жахіття війни, не здогадуючись, що зовсім скоро війна запалає вже в нашій країні.

З перших днів російської агресії наші журналісти завжди перебували в епіцентрі бойових дій. Ми розповідали про те, що найбільше вражало, — про мужність і героїзм наших воїнів, народну підтримку та трансформацію українського війська, яке за короткий час стало грізною силою, що зупинила путінських гібридів.

Протягом 27 років, з яких більше чотирьох припадають на воєнний період, ми були разом із вами, дорогі наші читачі. Ви наші найвідданіші прихильники і найголовніші критики. Ми вдячні вам за сотні телефонних дзвінків та повідомлень, в яких ви цікавитися подальшою долею газети. Проте все в житті має свій початок і кінець. Кожна фінішна лінія має стати стартовою, адже життя триває…

Дякуємо, що були з нами!

Від імені колективу Центрального друкованого органу Міністерства оборони України «Народна армія» т.в.о. головного редактора полковник Андрій ЗАДУБІННИЙ

http://na.mil.gov.ua/files/pdf/5584-(27-12-2018).pdf

Далі буде