Коли по телевізору показують біженців з Криму, це, як правило, красиві, активні, талановиті люди, дуже мобільні та винахідливі. Вони пишуть картини, відкривають власні магазини, організовують туристичний бізнес, тощо. Дивлячись на них, з сумом думається – а ХТО ж залишається там?! Здебільшого ті, що хотіли померти в Росії та їхні діти, які чекають московських зарплат та пільг. Цілеспрямовані діячі, талановита молодь здебільшого полишає Крим, на заміну їм їдуть «брати» з Донбасу, росіян до розрахунку я спеціально не беру, з ними все зрозуміло. Та не про них мова.

Кримчани, що переїхали до Києва, заснували громадське об’єднання «Кримська діаспора». Кумедна назва, на перший погляд. Яка ж може бути діаспора всередині однієї країни? Адже терміном діаспора позначають спільноту, яка існує за межами свого материнського регіону. Виходить так, що навіть, ті, хто втікали від «путінського щастя», вважають себе «іншими», вони за єдину країну, без питань, але вони – біженці, переселенці, гості – тільки не українці.

Що ж, це їхнє право, коли вони переїхали і намагаються пристосуватись до життя поза власними домівками. Принаймні до кримчан немає загального негативного ставлення, як до деяких колишніх мешканців Донбасу, що втекли від війни, поселились в мирних містах і почали чіпляти на балкони російські прапори та вимагати, аби з ними розмовляли виключно російською, навіть у Львові. З Криму люди не тікали від війни, вони полишили власні звичні домівки на знак протесту проти загальної істерії, яку назвали «руская вєсна». Хоч так українські громадяни, навіть, ті що зараз називають себе діаспорою, продемонстрували незгоду, непокору бандитському режиму. Такі люди аж ніяк не вивісять триколор будь-де. Бо всі, хто його любить живуть у своїх будинках, купляють їжу за рублі та мріють про високі «путінські» пенсії.

Мені особисто важко було дивитись на картинки новин із Криму, де показували оті «масові оргії» на центральній площі Сімферополя на чолі з Гобліним (теперішнім прем’єром півострова), де він всім оголосив, що вони буцімто йдуть до себе додому. Уродженець Молдови, колишній рекетир і політик-невдаха призначив сам себе головною особою під щасливі вигуки агресивного натовпу. Ця юрма вже давно сприймала себе, як обрану касту. Це оті всі жалюгідні відсотки, які зважились іти на шоу під назвою «референдум», яке поганенько зрежисирували в сусідній країні, це і ті, що промовчали, ті, що зараз отримали нові паспорти з виправданням – «а що ж нам залишається робити».

Нерідко доводиться чути від жителів Криму спільну їхню тезу про те, що Україна ними не займалась, що Крим - специфічний регіон, і далі в цьому дусі. Думаю, це дуже недолугі твердження. По-перше, кримчанам варто зрозуміти, що вони самі по собі не є особливими чи видатними порівняно з людьми з інших регіонів країни. По-друге, майже все населення Криму є переселенцями або нащадками переселенців у першому коліні. Кримчани не є прив’язаними до власної землі поколіннєвою працею своїх предків. Більшість із них звикли, що повинен завжди бути ХТОСЬ розумний  і сильний, що прийде, та дасть багато грошей, набудує гарних готелів, організує якісний сервіс, а всі кримчани отримуватимуть гроші просто за те, що вони кримчани. Я добре пам’ятаю оті жахливі надбудови з ракушняка, в яких можна було зліпити десять кімнаток по два метри з чотирма ліжками в кожній та літнім душиком в дворі. Я бачила міські пляжі Гурзуфа, Севастополя, Алушти, Ялти, Євпаторії, Феодосії та інші, де з переповнених сміттєвих баків смердить на багато-багато метрів, якщо нюхати не хочеш – іди на платний пляж. По всьому узбережжю натикаєшся на так звані приватні пляжі. Туди простим смертним, навіть місцевим – зась. Про вартість товарів у курортних містах і містечках говорити не варто, кримчани найкраще в Україні навчились накручувати ціни. Всі, хто відпочивав у тих краях, розуміє про що я.

По-третє, коротка історична пам'ять жителів півострова, а ще варто врахувати, що ті, кому сьогодні від 50 до 100 років, це як правило, люди приїжджі, і не цікавились тим фактом, що Кримська область знаходилась в занепаді у 50-х роках минулого сторіччя і лише завдяки зусиллям жителів тоді ще Української ССР туди пішла вода каналом, заради побудови якого втопили кілька гектарів родючого чорнозему, з’явилась електроенергетична мережа,  відродилось сільське господарство. Виходить, що така ненависна жителям півострова Україна, власне, вдихнула життя в колись депресивну територію. І після розвалу СССР Україна дослухалась до всіх примх Криму: автономія, свій президент, який правда потім втік, як Янукович, і теж до Росії, лояльна мовна політика, інвестиції (ну більші в усякому разі, ніж в будь-яку іншу область України), дотації. Україна відкривала школи, як також і українські, Україна радо приймала в столиці та в інших містах студентів, молодь, дорослих, усіх, хто бажав вчитись, жити чи працювати. З такої ненависної «Хохляндії», згідно до даних за 2013 рік – в Криму відпочило більше 4000000 громадян, Україна будувала та розміщала консульства різних країн світу задля зручності мешканців Криму. Інша частина туди їхала працювати інженерами, лікарями, вчителями. Україна дала жителям півострова свободу обирати якою мовою навчатись (російською, українською, кримськотатарською), свободу робити кар’єру в Києві, Москві, Лондоні… Українці радо їхали до Криму відпочивати, навіть попри відсутність адекватного сервісу, возили своїх дітей на екскурсії, приймали кримчан у себе. Цього всього мешканцям території виявилось мало, переважна більшість дивиться «раша ТВ», яке вже давно зробило зі своїх шанувальників homo soveticus.

Єдине, що Україна може робити зараз – створювати максимально сприятливі умови для тих, хто залишає півострів Крим. Бо це  мислячі і вільні люди. Всім іншим свобода не потрібна, як не потрібне виявилось і вивчення різних мов, окрім російської. Їм байдуже до різних санкцій і до ставлення до них, бо вони вважають, що вже потрапили до раю, «руского раю», що ще потрібно?! Ну хіба що, щоб пенсію збільшили…

А тим часом з Криму виїжджатимуть все більше активних, молодих і талановитих, саме тих, які надокучають і створюють незручності для путінської бандитської влади. І коли там залишаться самі пенсіонери, кремлівське керівництво зможе зітхнути з полегшенням, бо Крим перетвориться на військову базу, населення якої складатиметься з військових, поліцейських, феесбешників і всіх почесних і не дуже пенсіонерів союзного значення або союзного мислення. Тоді спокійно можна поставити галочку в рядку «кримнаш» і крім нас він нікому не треба.

З іншого боку, українцям варто пам’ятати свою історію: під час Кримської війни, коли виник міф про Севастополь – місто російської слави, флот і армія комплектувалися із кріпаків Поділля, Полтавщини, Київщини, Волині. Легендарний Петро Кішка народився під Гайсином. А його легендарний тезка полковник УНР Болбочан легко завоював практично весь Крим. Отож, всі міфологеми російської імперської і давньої, і сучасної пропаганди, хоч вони і працюють зараз, можуть якось зненацька припинити працювати, якщо запанує правда, а ми всі, українці, кримські татари та росіяни, допоможемо їй у цьому процесі.

Катерина Забродоцька, для Багнета