Бокс і бійка – це різні речі
Терпіти побиття, а потім здолати суперника одним вирішальним ударом…
Бокс. Для мене, людини, що не пов’язана зовсім зі спортом, у цьому слові є життєстверджувальна магія. Насамперед це пов’язано з любов’ю до Джека Лондона. До його оповідання «Мексиканець». До того, що можна перебороти себе. Стрибнути вище голови. А це, в принципі, мені здається, мрія кожної людини.
З іншого боку, так сталося, що в мене відклалися яскраві враження, пов’язані з цим словом із чотирьох букв.
Перше враження. Київ, Татарка. Ми працюємо взимку в холодному приміщенні якогось НДІ. Кінець 90-х років. Готуємо товстий журнал про кінематограф. На нього виділений грант американського фонду. Для того, щоб зігрітися, щодня я і Боря, дизайнер цього журналу, влаштовуємо двобої. Боксуємо. Боря за мене трохи молодший, він змінив професію, змінив місце проживання, переїхав до столиці. Колись він був охоронцем на особняку одного з політиків. Людина підготовлена, тренована. Коли ми боксуємо, то ніхто нікого не щадить. Боксуємо без рукавичок, домовляємося не бити в обличчя. Зрозуміло, що я намагаюсь не пасти задніх, але погано вдається. Боря намагається вибрати точку, щоб бити мені постійно в плече. Я огризаюся, теж інколи його дістаю. Він вищий, руки довші. Додому приходжу із гематомою на плечі. Плече синє.
Наскільки знаю, Боря з простого охоронця став художником. Мав роман із нашою олімпійською гордістю. Став заводіякою клубного життя. Зараз, чомусь так здається, перебрався до Москви.
Тоді ж, пам’ятаю, був у мене знайомий на ім’я Славік. Йому вже було років 28. Працював охоронцем на якомусь складі. Вивчав німецьку мову. Читав Ґете. Якось запросив мене на клубні змагання. У його ваговій категорії в нього були три суперники. Півфінал він виграв. А ось у фіналі – програв. Незабутні враження від самої атмосфери в залі. Від цього ні з чим не зрівняного напруження.
Пам’ятаю, Славік стояв спиною до того місця, з якого я спостерігав за боєм, і раптом буквально сів на підлогу. Все закінчилося. Нокаут. Зрештою, Славік був охоронцем у банку, потім – пішов вчитися, став у тому ж банку клерком. Усе робив із тією ж упертістю, що бив грушу на тренуваннях, що вправлявся в вимові німецьких слів у своїй підсобці на складі.
І ще в той «боксувальний» для мене період запам’ятався епізод бійки двох поетів після літературної презентації. Після взаємних словесних образ поети перейшли до дій рукопаш. Хтось комусь навіть устиг зарядити боковий. Слабенький. Той, кому потрапили в обличчя, встояв і був готовий відповідати, але тут утрутилися жінки. Здійнявся галас. Істеричні крики. «Справедливого» розв’язання конфлікт не дістав. Відтак поет А міг потім розповідати про те, як він набив писок поетові Б.
Бокс і бійка – це різні речі. Але й не можна за спортивними правилами, скажімо, боксеру вести двобій із людиною з ножем чи пістолетом. Це буде глупством. Втім, і в боксі, і в бійці часто перемагає той, хто веде себе по-розумному агресивно. Вийти на бійку і не битися… Це, вибачте, навіть не садомазохізм. А терпіти побиття, а потім здолати суперника одним вирішальним ударом… Таке буває рідко. І для цього треба мати відповідну тактику (ідею) і витривалість. Наприклад, як ув оповіданні Джека Лондона «Мексиканець».
Костянтин Коверзнєв, для Багнета